Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

селищною вулицею, а коли його люди побачили причину такого переляку, вони й собі накивали п’ятами. А за ними, ще сїрашніші в місячному сяйві та полисках багаття, гнались величезні мавпи Акута.

Враз зойки чорношкірих покрив бойовий клич мавполюда, а йому відповіли Шіта й мавпи. Дехто з воїнів спробував стати до бою з несподіваними нападниками, але перед диявольською силою лютих звірів вони ні на що не були спроможні й згинули страшною смертю.

Інші немов випарувалися, і коли Тарзан зміг нарешті підкликати до себе свою дику зграю, селище спорожніло — останні чорношкірі щезли в заростях. Але тут він зіткнувся з прикрим фактом: нікому, навіть порівняно кмітливому Акутові, годі було пояснити, що треба розв’язати мотузки, якими його прив’язано до стовпа.

З часом, звісно, ця думка зродиться у їхніх млявих мізках, але за той час багато чого мотрапитись: чорношкірі можуть зібратися на силі й спробувати відбити назад своє селище; білі можуть перестріляти їх із гвинтівок, видершись на довколишні дерева; та й сам він може померти з голоду, перш ніж недоумкуваті мавпи зметикують, що треба розв’язати мотузки, перегризти їх.

Що ж до Шіти — велика кішка розуміла ще менше, ніж мавпи, але Тарзан знову й знову дивувався непересічним здібностям цього звіра. Так, вона справді чулася вірною йому. Після вигнання чорношкірих пантера походжала біля стовпа туди-сюди, лащачись до ніг мавполюда й муркаючи, мов утішене кошеня. Тарзан не сумнівався, що то вона привела мавп, щоб його порятувати. Його Шіта поміж інших звірів була справжнім діамантом!

Відсутність Мугамбі вельми турбувала Тарзана. Він усе допитувався в Акута: що трапилося з чорношкірим? Що, коли звірі, користуючися з Тарзанової відсутності, напали на людину й роздерли її? Але на всі його запитання ватаг мавп лише вказував позад себе — туди, звідки вони прийшли.

Тарзан так і простояв ніч прив’язаний до стовпа, а вдосвіта швидко переконався, що його побоювання були небезпідставні. Чорні постаті скрадалися від узлісся до селища. Чорношкірі поверталися!

Денне світло додавало їм відваги, і чорні воїни, здава-уюся, знову зважилися зітнутися із зграєю звірів, які змусили їх залишити свої законні посілості. Ця їхня спроба могла б стати успішною, якби дикуни подолали панічний жах. За добре організованого нападу їхня кількісна перевага, довгі списи й отруєні стріли позбавили б пантеру й мавп будь-яких шансів уціліти.

Кількома хвилинами пізніше стало остаточно зрозуміло, що чорношкірі готуються до нападу. Вони вирішили показати свою силу, витанцьовуючи на узліссі, розмахуючи списами й погрозливо гукаючи у бік селища.

Тарзан знав, що це триватиме доти, доки чорношкірі доведуть себе до стану істеричної- відваги, якої б стачило вчинити раптовий напад на селище. Мавполюд гадав, що перший наскок навряд чи буде успішний, але за другим чи і третім вони таки дістануться селищної вулиці й тоді Тарзановим захисникам, беззбройним і немуштрованим, буде кінець.

Як він і думав, з першої спроби розпалені воїни пробігли відкритою місциною дуже мало — вистачило пронизливого кличу мавполюда, щоб вони знову чкурнули в зарості. Із півгодини вони знов стрибали й верещали, надихаючи себе, а потім зробили наступну спробу.

Цього разу вони добігли до самісіньких воріт, але коли Шіта й величезні мавпи кинулися на них, чорні воїни з криками жаху дременули навтьоки в джунглі.

Репетування і витанцьовування повторилися знову Тарзан не сумнівався, що цього разу негри увірвуться до селища й довершать справу, яку жменька рішучих білих упорала б із першої спроби.

Порятунок був такий близький і водночас такий неможливий — лише тому, що Тарзан не міг достеменно пояснити нездалим диким друзям, що саме потрібно зробити. Але Тарзан не мав у серці зла за них. Звірі чинили все якнайкраще, і мавполюд був переконаний, що вони й загинуть разом, марно намагаючись захистити його.

Чорношкірі знову готувалися до нападу. Кілька з них були вже зовсім близько від селища й кликали решту за собою. За мить уся ця орда кинеться через галявину…

Цієї хвилини Тарзан думав про свого маленького сина, який теж був десь у цій жорстокій, дикій пущі. Тарзанові боліло серце за любим сином: адже він неспроможний порятувати ані його, ані Джейн! Тільки це страждання обтяжувало його гордий дух у ці останні хвилини життя. Поміч, якої він так сподівався, прийшла до нього в найпотрібнішу мить — і марно. Більше не було на що надіятися…

Чорношкірі були вже близько до селища, коли Тарзанову увагу привернула дивна поведінка однієї з мавп. Тварина вдивлялася в одну з хатин. Тарзан глянув туди ж — і як же він зрадів, розпізнавши могутню постать Мугамбі, який біг просто до нього!

Чорношкірий велетень важко сопів від великої втоми і збудження. Він кинувся до Тарзана, і поки перші дикуни сягнули селищних воріт, Мугамбі перетяв ножем останні мотузки, якими Тарзан був прив’язаний до стовпа.

Посеред вулиці лежали тіла дикунів, яких звірі забили під час нічного бою. Біля одного з них Тарзан побачив і схопив списа та бойову палицю і з Мугамбі поруч та ревучим гуртом позад себе зустрів тубільців, які саме ринули крізь ворота.

Страшна й жорстока була ця битва, але врешті дикуни зазнали поразки, попри свою чисельну перевагу, бо ж пойняв їх жах при вигляді чорного й білого велетнів, які билися пліч-о-пліч із пантерою та величезними мавпами Акута. Тарзан запопав одного бранця і від нього довідався, де подівся Роков із своїми спільниками. Підбадьорений обіцяною свободою за правдиві свідчення, чорношкірий розповів усе, що знав про справи й наміри росіянина.

На світанку тубільний вождь нібито переконував білих повернутися разом до селища, щоб перебити з рушниць страшну зграю, яка там отаборилася, але Роков виказав такий жах перед білим велетнем та його дивним товариством — куди там чорношкірим!

Він нізащо не згоджувався повернутися в селище. Роков квапливо закликав своїх спільників до ріки, там вони захопили кілька човнів, схованих місцевими мешканцями. Востаннє їх бачили, як вони чимдуж пливли втору по ріці, а веслували їхні