Дуглас Адамс - Бувайте, і дякуємо за рибу
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона поглянула вниз. Артур відчув, що це один із тих моментів. Здавалося, що повітря навколо них застигло в очікуванні. Артурові ж хотілось, щоб воно пішло геть і займалося своїми справами.
— Коли я була дитиною, — сказала вона. — Такі історії завжди починаються однаково, хіба ні? «Коли я була дитиною…» Як би там не було. Це та частина, де дівчина раптом каже «Коли я була дитиною» і починає жаліти себе. Ми якраз дійшли до цієї частини. Коли я була дитиною в мене над ліжком, десь на відстані фута, висіла картина… Нормально виходить?
— Мені подобається. Думаю все йде добре.
— Це була одна з тих картин, яка мала б подобатись дітям, — сказала вона, — але це був не той випадок. Купа милих маленьких тваринок, які займаються милими справами. Ти розумієш про що я?
— О, так. Я також страждав ними. Кролики в костюмах.
— Точно. Тільки ці кролики насправді були на плоті разом з різними щурами і совами. Там, здається, був навіть північний олень.
— На плоті?
— На плоті. А ще на ньому сидів хлопчик.
— Серед кроликів у костюмах, сов і оленів.
— Саме там. Щось на кшталт веселого безпритульного циганчати.
— Отакої.
— Мушу сказати, що ця картина мене непокоїла. Перед плотом пливла видра, і я лежала вночі, без сну, переживала за неї, бо їй доводилося тягти цей пліт, з усіма тими нещасними тваринами, яких на ньому не повинно бути, а у видри був такий тоненький хвіст, і їй певно було боляче тягти таку ношу. Це мене бентежило. Не дуже сильно, але постійно.
— Потім одного дня — візьми до уваги, що я дивилась на цю картину кожної ночі, роками — я раптом помітила, що у плота є вітрило. Я ніколи раніше не бачила його. І виходить, що з видрою була все гаразд, вона просто пливла поруч.
Вона знизила плечима.
— Хороша історія? — запитала вона.
— Закінчення якесь дохле, — відповів Артур, — залишає аудиторію з криками: «Так, ну і що?» Не погано до цього моменту, але потрібна якась фінальна деталь, що б пройняла перед титрами.
Фенчьорч засміялась і обійняла свої ноги.
— Просто це було таке несподіване одкровення. Роки майже непомітного занепокоєння просто відпали, наче гора спала з плеч, наче чорно-біле знову стало кольоровим, наче сухе деревце, раптом полили. Несподівана зміна перспективи, яка ніби каже: «Відкинь свої переживання, світ чудове і ідеальне місце. Це насправді дуже легко.» Ти, мабуть, думаєш, що я все це розповідаю, бо маю ще сказати, що почувалась так само сьогодні вдень, чи не так?
— Ну, я… — намагався сказати Артур, чиє самовладання раптом розвіялось.
— Так, це правда, — сказала вона, — Це саме те, що я відчувала. Але знаєш, в мене були такі відчуття і раніше, і навіть сильніші. Неймовірно сильніші. Я боюсь, що я одна з тих, — її погляд блукав десь в далечині, — кому раптом приходять вражаючі одкровення.
Артур здавалося нюхав хмари, міг ледве вимовити слово, і тому вважав за краще поки що не втручатись.
— Це було дуже дивно, — сказала вона, майже так само, як один із єгиптян, оцінюючи поведінку Червоного моря, коли Мойсей помахавши своєю палицею, змусив воду поводитися трохи незвично.
— Дуже дивно, — повторила вона, — днями раніше мені не давало спокою незвичне відчуття, що накопичувалося в мені так, наче я збираюсь народити. Ні, насправді, це було більш схоже на те, що я поєднувалася з чимось, частинка за частинкою. Ні, навіть не так; це було наче ціла Земля, через мене збиралася…
— Чи для тебе, — запитав Артур м’яко — значить хоч щось число сорок два?
— Що? Ні, а що ти маєш на увазі? — зойкнула Фенчьорч.
— Просто думка, — пробурмотів Артур.
— Артуре, я маю на увазі, що це, це дуже важливо для мене, це серйозно.
— Я просто неймовірно серйозний, — сказав Артур. Це просто Всесвіт, в якому ніколи не можна бути повністю впевненим.
— Що ти цим хочеш сказати?
— Розкажи мені історію далі, — попросив він. Не хвилюйся, якщо вона звучатиме дивно. Повір ти зараз розмовляєш з тим, хто бачив багато різних речей, — додав він, — які дійсно дивні. І я не маю на увазі печиво.
Вони кивнула, і здається повірила йому. Раптом вона схопила його руку.
— Це було так просто, — сказала вона, — так прекрасно і незвичайно просто, коли воно прийшло.
— Що це було? — тихо запитав Артур.
— Знаєш, Артуре — відповіла вона, — от цього я більше і не знаю. І втрата ця нестерпна. Якщо я намагаюсь відтворити ті почуття, все стає мерехтливим і уривчастим, а коли стараюсь надто сильно, то можу пригадати не більше ніж чашку чаю, а потім відключаюсь.
— Ти про що?
— Так, в цій історії як і в твоїй, — сказала вона, — все цікаве трапилось в кафе. Я сиділа там, пила чай. Це було через кілька днів після того як я відчула себе поєднаною. Я думаю, що навіть легенько деренчала тоді. Навпроти кафе тоді саме йшли будівельні роботи, і я спостерігала за ними у вікно, через обідок моєї чашки. На мою думку, це найкращий спосіб споглядати чужу роботу. І раптом, в моєму мозку сплинула думка, наче повідомлення звідкілясь. І воно було таким простим. Надавало всьому значення. Я просто сиділа і думала: «Оу! О, так. Тоді все чудово.» Я була такою зачарованою, що ледве не впустила чашку. Насправді, я думаю, що таки впустила її. Так, — додала вона замислено, — я впевнена, що впустила її. Ти знаходиш хоч якийсь сенс в моїх словах?
— Все було відмінно, аж до тієї частини з чашкою.
Вона потрясла головою, а потім ще раз, ніби намагаючись очистити її, чим вона на справді й займалась.
— Ну що ж,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бувайте, і дякуємо за рибу», після закриття браузера.