Дуглас Адамс - Бувайте, і дякуємо за рибу

— Ті що в Гардіан.

— По-моєму вони там надто милі. Я надаю перевагу Таймс. Ти його розгадав?

— Що?

— Кросворд в Гардіан.

— Я ще навіть на нього не поглянув, — відповів Артур, — я все ще намагаюсь купити каву.

— Тоді добре. Купуй каву.

— Я саме купую каву. А також, — продовжив Артур, — трохи печива.

— Якого сорту?

— Річ Ті.

— Гарний вибір.

— Мені вони також подобаються. Навантажений усіма цими покупками, я відшукав столик і сів. І навіть не думай питати мене, що то за столик був бо пройшло вже доволі багато часу і я не пам’ятаю. Він ймовірно був круглим.

— Добре.

— А тепер давай я опишу обстановку. Я сиджу за столиком. Зліва від мене газета. Справа — чашка з кавою. Посередині столу пакетик з печивом.

— Я прекрасно уявила все це.

— Те, чого ти ще не бачиш, — сказав Артур, — бо поки що я не згадав, так це чоловіка, який вже сидів за столиком. Він сидить навпроти мене.

— Який він на вигляд?

— Цілком звичайний. З портфелем. У діловому костюмі. Він не виглядав, — сказав Артур, — так наче збирався зробити щось дивне.

— Аа. Знаю такий тип. Що він зробив?

— Він зробив таке. Нахилився через стіл, взяв пакетик з печивом, розкрив, взяв одне, і…

— Що?

— З’їв.

— Що?

— Він з’їв його.

Фенчьорч дивилась на нього з подивом.

— І що ж ти, заради всього святого, зробив?

— Ну, за таких умов я зробив те, що будь-який гарячий англієць зробив би. Я був вимушений, — сказав Артур, — проігнорувати його.

— Що? Чому?

— Знаєш, це не одна з тих речей, до якої можна підготуватись зараннє. Я заглянув собі всередину, і не знайшов нічого такого серед свого виховання, досвіду чи навіть первісних інстинктів, що б допомогло мені хоч якось відповісти на те, що хтось дуже просто і спокійно сидячи навпроти мене поцупив моє печиво.

— Але ти міг… — хотіла сказати Фенчьорч. — Мушу сказати, я не впевнена, що б зробила на твоєму місці. То що трапилось далі?

— Я нестямно втупився в кросворд, — сказав Артур. — Я не міг розгадати жодного слова, відсьорбнув трохи кави, але вона була надто гаряча, тому з цього нічого не вийшло. Я зібрався з духом. Я взяв печиво, відчайдушно намагаючись не помітити, — додав він, — що упаковка вже загадковим чином відкрита…

— Але ж ти борешся, обираєш важкий шлях.

— Деяким чином так. Я з’їв печиво. Я з’їв його дуже поважно і помітно, так, щоб в нього не залишилось сумнівів у моїх намірах. Коли я їм печиво, — сказав Артур, — то воно залишиться з’їденим.

— А що зробив він?

— Взяв інше. Чесно, — наполягав Артур, — все так насправді і було. Він взяв ще одне печиво і з’їв. Це було ясно наче в день. Це було певно як земля під нами.

Фенчьорч засовалась на місці.

— А проблема була в тому, — продовжив Артур, — що не сказавши нічого першого разу, було набагато важче заговорити на цю тему на наступному колі. Та й, щоб я сказав? «Вибачте… я не міг не помітити, що е…»— Це не спрацювало б. Ні, я продовжував ігнорувати його з, якщо це можливо, ще більшою рішучістю.

— Чоловіче…

— Я втупився в кросворд, знову, все ще не маючи змоги розгадати хоч крихту, показуючи таким чином силу духу, як у Генрі V в день Св. Криспина9…

— Що?

— Я знову пішов на пролом. І взяв, — сказав Артур, — наступне печиво. І на якусь мить наші очі зустрілись.

— Ось так?

— Так, хоча, ні, не зовсім так. Але зустрілись. Лише на мить. І ми обоє відвели погляди. Але я хочу сказати, — продовжував Артур, — що в повітрі було трохи напруги. Насправді через стіл виріс цілий будинок з напруги. Приблизно в цей час.

— Я можу уявити.

— Ми перебрали весь пакетик. По-черзі. Він, я, він, я…

— Весь пакетик?

— Там було не так вже і багато, лише вісім шматочків печива, але це все відбувалось наче протягом цілого життя побудованого з печива. В гладіаторів навряд чи були важчі часи.

— Гладіаторам, — сказала Фенчьорч, — довелося б робити це під сонцем. А це фізично більш виснажливо.

— От що. Коли порожній пакетик лежав мертвим між нами, чоловік нарешті підвівся, зробивши все, що тільки міг найгіршого, і пішов. Я, звичайно, зітхнув з полегшенням. Трапилось так, що через кілька хвилин оголосили мій потяг, тому я допив каву, встав, підняв газету, а під газетою…

— Так?

— Було моє печиво.

— Що? — запитала Фенчьорч. — Що?

— Так.

— Ні! Вона зойкнула і повалилась на траву, сміючись.

Вона знову сіла.

— Ти повний йолоп, — хихотіла Фенчьорч, — ти майже повністю і цілком безглузда людина.

Вона штовхнула Артура назад, перекотилась на нього, поцілувала і відкотилась назад. Він був здивований тим наскільки вона легка.

— Тепер твоя черга розповідати історію.

— Я думала, — сказала вона низьким хрипким голосом, — що ти дуже хотів повернутися назад.

— Куди поспішати? — сказав він безтурботно, — я хочу, щоб ти розповіла мені історію.

Вона зловила поглядом дику капусту і замислилась.

— Ну добре, — сказала Фенчьорч, —