Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

спитав: «Хто ж із вас за цю зміну в маршруті?», вгору одразу підлетіли руки — Олина, Куприкова, Женьчина. До них приєдналися руки — Люсина, бо Люся була Олина подруга, Пилипова, бо Пилип за Люсею пішов би на край світу; ну, й Хоми — Хома такий хлопець: де Пилип, там і він.

Залишився тільки Тимофій. Тимофієві новий маршрут не дуже подобався: кому охота брьохати по коліна у воді? Але він як один підвів свою руку, то так і опустив її — один.

Григорій Савич порахував голоси і задоволено сказав:

— Зміну в маршруті прийнято. Олю, познач на карті новий маршрут.

— Я зараз, — промовила Оля. Обличчя в неї було ділове, звичайне. Але що робилося в Олі на серці, коли б хто знав! Всіх перемогла і врятувала Григорія Савича від хижих пазурів! Оля глянула на нього, як часом дивилася на Пилипа чи Женьку, — поблажливо, розумно: такий великий, а небезпеки, що над головою висіла, не спромігся розгледіти!

Григорій Савич мав два настрої. Верхній — діловий, він потрібний був йому для того, щоб все помічати, за всіма стежити. І другий. Цей настрій ховався в Григорія Савича на самому дні серця, під купою всіх денних клопотів. Пов’язаний цей настрій був з Ієреміадою. Коли б маршруту не змінили, пішли б у Білу Криницю. Там йому напевне пощастило б побачити Ієреміаду. Під час останньої зустрічі вона так дивно зазирала йому в очі, тільки що не казала: «Григорію Савичу! Не зважай ні на того студента Колю, ні на Олега Кучерявого. Дивись тільки в мої очі, а вони кажуть правду». Але Григорій Савич більше зважав тоді на квіти, якими була прикрашена коляска мотоцикла Олега Кучерявого. Довго потому Григорій Савич м’яв собі чуба: «Ех, було б заплющити очі на ті дурні квіти. Було б… Ну, нічого. Все виправлю в Білій Криниці. Там уже розуму мені ніщо не затьмарить».

Може б, усе так і сталося, але замурзана Олина рука повергнула важіль в другий бік, і хай тепер Ієреміада бродить по Білій Криниці! Курс змінено. Маленький капітан спрямував корабель експедиції не на північний схід, а на північний захід.

…А з Ієреміадою вийшло так, як розраховувала Оля. Вона примчала на попутній машині в Білу Кринццю і проблукала там до самого вечора, все розпитувала про новопшеничанську експедицію. Даремно! Про таку експедицію ніхто тут і не чув!

Коли б Оля бачила, як Ієреміада плакала, повертаючись з Білої Криниці, їй напевно стало б шкода дівчини, і вона сказала б: «Коли ти так любиш нашого вчителя, то я віддам тобі його». Але Оля була далеко від Ієреміади, то й не віддала їй Григорія Савича.

Вночі в Ієреміади боліло серце, вона не могла заснути і промучилася до ранку. І вранці була недужа.

Але прийшов бригадир, приніс повен двір гамору. В колгоспі відкривали пекарню і кухню. Бригадир запрошував Ієреміаду варити борщі для колгоспників.

Ієреміада любила своє діло.

— Добре, — одповіла Ієреміада, — піду попрацюю. Для чого ж і вчили мене?

І почала ходити на роботу в колгоспну кухню.

Жила в селі баба Галущиха. Вона варила такі борщі, що коли хто сяде до столу, то не знає, що діє: їсть український борщ чи п’є той нектар, що його споживали старогрецькі боги, зібравшись на Олімпі.

В колгоспній кухні обидві й зустрілися — Ієреміада і баба Галущиха, котру вона зразу ж назвала Немидорою Харлампіївною. Ієреміаду баба Галущиха чукикала колись на руках, то й була вона для неї не дівчиною, а дівчинкою, навіть дитиною, а то й дитям.

«Ну що те дитя тямить у борщах? У технікумі навчалася? Технікум технікумом, а дитину треба навчити такі борщі варити, щоб робочий чоловік з’їв миску і сказав: «Якщо можна, то ще насипте».

Ієреміада не ставала впоперек Немидорі Харлампіївні і пильно, дослухалася. Немидорі Харлампіївні це подобалось. Але незабаром сталася обставина, яка ускладнила життя в колгоспній кухні.

Йдучи одного разу біля підкатів, де збиралися трактористи після роботи, Немидора Харлампіївна почула, як Семен Халява сказав: «Ієреміада такі борщі може варити, що куди тій Галущисі». Від цих слів Немидорі Харлампіївні аж дух забило. Другий тракторист, Лука Гречаник, докинув: «Торік, як орали на третій балці, запросили її нам їжу готувати. Вона й показала клас: Тангенс Петро три миски борщу упоров, по четверту підійшов, тільки пізно. Правда ж, Петре?»

Петро мав справжнє прізвище Сидоренко, однак всі його Тангенсом називали у вічі і поза вічі. Він удавав, що сердиться, то й тепер підніс Гречаникові кулака під носа й поцікавився:

— А такого Тангенса не бачив?

— Е, ні, ні…— позадкував Гречаник.

Немидора Харлампіївна, скориставшися з цього, мерщій чкурнула в кухню. І була все одно що варена. Ієреміада про подію біля підкатів нічого не знала. Побачила зов’ялу Немидору Харлампіївну і зразу до неї: «А чого це ви такі, бабусю? Може, нездужаєте? Чи не болить голова? Чи, може, серце? І проти серця є. Ось бачите, в пляшечці!» Набрала в кружку води, одрахувала з тієї пляшки крапель, дала випити Немидорі Харлампіївні, зібгала свій светерок, поклала в куточок на лаву, запрошує: «Приляжте, бабусю, воно одразу полегшає». Помогла прилягти, ще й черевики з ніг постягала і красиво рядочком біля лави поставила. Полежала трохи Немидора Харлампіївна, а як відпустило, почала нишком, ніби вперше побачила, придивлятися до Ієреміади. Висока, ставна, лице чисте, волосся підібране під косинку — ніде єдиної волосинки, — погляд одкритий, а волошкові очі так і ваблять до себе. Немидора Харлампіївна з гордістю думала: «Від такої дівки перепаде не одному бідоласі. Недарма говорять і про студента Колю, і про Кучерявого, і про вчителя Григорія Савича». Але баба Галущиха не осудила Ієреміаду, а, навпаки, додала: «Так їм і треба. Бо коли хлопців у руках не держати — зледащіють, поганці!»

Отак, незважаючи на інцидент з трактористами, Немидора Харлампіївна віддала своє серце Ієреміаді. А незабаром ще дужче полюбила її.

Ієреміада кришила капусту й казала Немидорі Харлампіївні:

— У нас в технікумі,