Борис Крумов - Варіант №1. На альпійській верховині

Він ще не скінчив, як йому відповів плаксивий і роздратований голос. Це був заарештований болгарин.

— Скільки разів вам пояснював! Ні з ким не зустрічався!

— Але ж ти перед цим признався, — так само тихо допитував полковник.

— Признався, бо думав, що ви мене залишите, а ви…

— Примусьте його говорити правду! — наказав Кларк.

Я почув, як ляснула гума по голому тілу…

Мені захотілося закурити, але я сидів нерухомо. Втупився у бетонну підлогу й удавав, що замислився.

Із внутрішніх дверей вийшов Кларк, тримаючи в руках люльку.

— А, ви тут!..

Це прозвучало швидше як докір, а не задоволення, ідо побачив нас тут. Я не помилився. Він глянув на Дейвіс, і вона поквапилась пояснити:

— Вибачте, містере Кларк, я не бачила вас, щоб запитати дозволу, і запросила пана, не питаючи вас, бо вважала, що йому буде цікаво.

— Пусте, — сказав американець і, сівши, заходився натоптувати люльку. — Ну, то як, молодь? Якщо мені не брешуть очі, ви, здається, весело провели час?

Я вийняв сигарети і почастував Дейвіс. Заговорили про нічне життя у Стамбулі. Я курив, не показуючи, що цікавлюся подіями в сусідній кімнаті.

А удари не припинялися. Я здригався, неначе удари призначались і мені. Не вщухали й стогони. Несподівано вони перейшли в задиханий істеричний крик:

— Бийте! Бийте… мать вашу американську! Знаю, що не випустите живим. Хоч на шматки ріжте! З комуністами не зустрічався, а коли б знав, що так буде, обов'язково зустрівся б!

Кларк прислухався й схопився. Я намагався виглядати спокійним і трохи обуреним учинком «агента комуністів», який пробрався в «наше» середовище. Дейвіс кивнула мені на вихід. Я встав і пропустив її вперед, щоб почути іще щось.

Коли той нещасний повернувся з Болгарії, то здався мені боягузливим і винуватим, і я дозволив собі подумки приліпити до його імені один образливий епітет. Неправильно я оцінив людину — вона виявилася набагато сміливішою, ніж я припускав. Голос катованого просто гримів у бетонному підземеллі:

— Ви не визволителі, а гнобителі Болгарії!

Я вийшов у коридор.

Приглушено пролунав постріл.

Голос замовк.

Бідолаха вже не поїде ні до Австралії, ні до Канади.

Я йшов слідом за Дейвіс, і цокання підборів по голому бетону відлунювало мені у вухах. Я не розумів, що саме хотів учинити в цю мить, але відчував, що ось обернусь і влечу в кімнату для допитів з пістолетом у руці. А подумки:

«Спокійно! Спокійно, не виказуй себе!»

У холі Дейвіс зупинилась. Була бліда й дивилася на мене з цікавістю й очікуванням.

— Неприємна історія, — промимрив я, аби тільки щось сказати.

— Неприємна й повчальна, — сказала вона й так само вдивлялась у мене.

— Авжеж, — невиразно погодився я.

— Ви розумієте, якщо він і не зрадив, то був готовий зрадити, а в таких випадках усі запобіжні заходи виправдані.

Певно, вона щось помітила в моїй поведінці, раз почала переконувати, що «всі запобіжні заходи виправдані». Або ж відчувала потребу придушити в собі якийсь голос сумління, що в таких випадках озивається в кожній людині, і хотіла якнайшвидше засвідчити своє схвалення вчинків полковника.

Мені не залишалось нічого іншого, як підтвердити, що «запобіжні заходи виправдані».

Ми розійшлися — як завжди — перед картиною Ярослава Вешина. Я подивився на болгарського солдата з рушницею, і мені здалося, що чую голос розстріляного. Прислухався. На жаль, мертві не говорять. Вони волають, але в думках живих! Знову подивився на картину. Болгарин непереможний, коли він торує шлях Болгарії, коли летить «на ніж». Непереможний, навіть коли мертвий! І любов, і ненависть загиблих є запорукою перемоги живих!

Кожен вечір я був з Дейвіс. Ми гуляли по набережних і парках, танцювали. У понеділок я, як завжди, чекав її в альтанці, але вона не прийшла. Після обіду кудись поїхала, я не знав, чи повернулась, а розпитувати не хотів. Ми не зустрілись і минулого понеділка. По магазинах і в перукарню вона ходила в інший час. Не пригадую, щоб» у понеділок вона мала якісь особливі клопоти й зобов'язання. З друзями не зустрічалась. Була в неї одна подруга з інформаційного центру, але вийшла заміж і виїхала до Сполучених Штатів. З іншими жінками вона уникала зв'язків.

Намагаючись збагнути, куди вона ходить у ці вечори, я сам себе запитував: все це од ревнощів чи зі службових обов'язків?

Настав день, коли я мусив зустрітись із дружиною радиста. За цей час і Кларк, і Безрукий, мабуть, остаточно переконалися, що я свій. Припускаю, що вирішальну роль у розвіюванні сумнівів відіграла інформація Дейвіс. Кирпатий уже не стежив за мною. Декілька листів, які я написав, щоб їх помітили й перевірили, не викликали жодних підозр.

Тієї п'ятниці я уникав будь-яких справ. Зустріч була призначена на сьому. Зібрався вийти за дві години до цього. Але ще під час обіду мене покликала Дейвіс і запитала:

— Огняне, хочеш поїхати на Принцеві острови? Скупаємось. Ми там іще не були.

— Дякую за таке спокусливе запрошення, але я боюсь довгих прогулянок.

— Вона не буде довгою, бо ввечері я зайнята і муситиму залишити тебе до шостої.

Ого! Навряд чи це просто збіг!..

О шостій ми повернулись і попрощалися біля Галатського мосту, де вона залишила свою