Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

допоміг, що я й справді можу зробити, бо, як тобі відомо, імператор мене шанує, але, на жаль, я сам собі зв’язав руки.

– Себто як? – запитав Петр.

– Я був на тебе дуже сердитий, – відповів граф. – Зараз уже не так, але признаюсь, що коли почув про твій безглуздий поєдинок через королевині ноги, я ладен був спустити з тебе штани й добряче відшмагати. Через те, коли Джованні попросив мене витягти тебе з цієї халепи, я відповів йому словами, про які тепер шкодую, але взяти їх назад не можу. «Гаразд, я допоможу йому, – сказав я Джованні, – але за умови: цей упертюх визнає, що королеви не мають ніг».

– Я цього не зроблю, – заявив Петр. – Ніж самому собі наплювати в обличчя, я радше посиджу тут.

Граф засмучено похитав головою.

– Такий гордий жест за цих умов, Петре, недоречний. Ти, може, гадаєш, що кара, яка тебе жде, незначна, але ти помиляєшся. Бо рицар фон Тротцендорф, з яким ти бився на поєдинку, помер.

– Це неможливо! – вигукнув Петр. – Я ж тільки дряпнув йому стегно.

– Коли не пощастить, то й від подряпини на стегні можна померти, – зітхнув граф Гамбаріні. – Можливо, твоєму супротивникові відмовило серце після того, як ти його добряче поганяв; мені розповідали, як ти хльостав шпагою в нього під ногами, а може, він ударився головою, коли впав, не знаю, я розуміюсь на картинах, а не на медицині, однак усе свідчить про те, що він і сьогодні був би живий та здоровий, якби не ця ваша клята дуель. Нічого не вдієш, Петре, ти загруз по саму шию. І дуже жаль, бо ти вже був узяв гарний розгін, лишалося тільки зловити свій щасливий шанс і не випускати його з рук, але ти сам підбив собі ноги. Отож поверни своїм розумом і зваж не тільки на своє становище, але й на моє. Я хочу тобі допомогти, і це мені під силу, однак я зв’язаний словом дворянина, що заради тебе й пальцем не поворухну, поки ти чітко й недвозначно не заявиш: мовляв, визнаю, що королеви не мають ніг. Як виглядав би я перед своїм сином, коли б не дотримав свого слова й відступив перед твоєю неймовірною впертістю?

Петр похмуро мовчав.

– Ну? – допитувався граф. – Мені немає коли тут із тобою воловодитися. Ти визнаєш, що королеви не мають ніг чи ні?

– А як я виглядав би перед Джованні, якби скорився вашому тиску? – запитав Петр. – Адже ви самі не раз хвалилися, що я маю на вашого сина добрий вплив. Ви гадаєте, що я зможу впливати так на нього й далі, коли він перестане мене поважати? Я знаю його, як самого себе, й уявляю собі, що він сказав, коли ви поставили перед ним свою умову. «Це все одно, – поза сумнівом, відповів він вам, – що ви заявили б, мовляв, я кидаю Петра напризволяще, хай вибирається із цього сам, бо він навіть на дибі не визнає такої дурниці, як та, що в королев немає ніг». Даю собі відрубати руку, так відповів Джованні, то як же я можу його тепер розчарувати? А ви сам, графе Гамбаріні? Припустімо, я скажу ті слова, які ви від мене вимагаєте, ви допоможете мені вийти на волю, і я повернуся до вашого дому, і все буде гаразд. Але чи й справді все буде гаразд? Я кажу тепер не про Джованні, а про вас. Невже я нічого не втрачу у ваших очах? Невже й надалі залишусь у них тим самим Петром Куканем із Кукані, яким був досі? Невже ви не дивитиметесь на мене з явним розчаруванням, із зневірою?

Граф звик чекати від Петра чого завгодно, але це запитання його приголомшило.

– Що ти втратиш у моїх очах? – стенув він плечима. – Про яке розчарування ти кажеш? Невже ти й справді думаєш, що я маю тебе за поборника чесноти, за втілення порядності і справедливості?

Петр почервонів.

– Даруйте мені, ваше милосте, я трохи поквапився. Але нічого не вдієш, у мене й справді склалася така думка, ніби я щось собою уособлюю і являю, і що якби я відступив бодай трохи й свідомо оголосив те, що вважаю нісенітницею і брехнею, у мене все зруйнувалося б.

– Я тобі скажу, що ти собою уособлюєш і являєш, – осік його граф. – Я казав тобі це вже багато разів у більш м’якій формі, мабуть, аж надто м’яко, бо не знав, як далеко ти в цьому зайшов. Самовпевненість й огидне себелюбство – ось що ти уособлюєш і являєш собою, і нічого не сталося б, якби, як ти кажеш, у тебе все зруйнувалося. Якщо я вже почав про це, то скажу, яким я тебе бачу і чим ти є в моїх очах. Ти не фанатик правди й чесноти, за якого себе маєш, це тільки поза, яку ти прийняв, тільки личина, яку ти собі нап’яв і яку любиш і плекаєш, гадаючи, що це робить тебе цікавим і прикриває твою пересічність. Визволись, Петре, не тільки з в’язниці, але й зі свого панцера, який тебе сковує, й прокажи ці п’ять слів, так, усього п’ять слів, від яких залежить усе твоє майбутнє, бо без мене ти – ніщо. П’ять слів, Петре! Повторюй за мною: «Визнаю: королеви не мають ніг».

Петр мовчав, сумно втупившись у підлогу, і графові здалося, що його впертість відступає.

– Іще раз, – сказав він. – Я повторюю: «Визнаю…»

– Визнаю, – озвався Петр, почервонівши, мов буряк.

– От бачиш, у тебе вже починає виходити, – зрадів граф. – Отже, ти визнаєш. Але що ти визнаєш? Що королеви… королеви…

– Королеви… – повторив Петр.

– Слава Богу, – з полегкістю зітхнув граф. – Тепер лишилося