Френсіс Брет Гарт - Степовий найда

Чи то його зрадила властива йому замкнутість, яка в майбутньому відіграє таку велику роль в його житті, чи то ця людина зуміла завоювати його прихильність, хлопець не міг би відповісти на ці запитання. Але так чи інакше, — поки вони дійшли до місця, Флін уже знав всю історію Кларенса.

І лише в одному хлопець погрішив проти істини: розуміючи, що Джім Гукер підло зрадив його, він змалював його вчинок, як звичайну хлоп'ячу витівку.

Нарешті вони зупинилися на схилі гори. Земля тут, видно, була родюча. Кларенс зняв з плечей лопату, відв'язав сковороду і глянув на Фліна.

— Копай собі тут, де хочеш, — спокійно промовив його супутник, — можеш бути певним, що знайдеш. Набери в сковороду землі і йди до струмка, зачерпни по самі вінця води, а потім роби ось так, — і він почав вертіти в руках сковороду. — Так треба вертіти доти, поки не змиється вся земля і на дні залишиться лише чорний пісок. Те ж саме роби з піском, аж поки не побачиш на дні блискучі крупинки. І не бійся, золота з сковороди не вимиєш, коли б ти навіть хотів це зробити. А тепер я тебе залишаю, нікуди не йди, аж поки я не повернусь.

Рудокоп серйозно кивнув головою, в очах його — це було єдине не заросле щетиною місце на його обличчі — промайнуло щось схоже на посмішку, і він швидко пішов геть.

Кларенс вирішив не гаяти даремно часу. Вибравши місце, де трава була не така густа, він копнув і вивернув одну-дві лопати червоної землі. Наповнивши сковороду, він підняв її на плече, його здивувала незвичайна вага цієї ноші. Він не знав, що й вага і колір пояснювались тим, що в цьому грунті було багато залізної руди.

Спотикаючись, Кларенс добрався з своєю ношею до струмка, вірніше, до відкритого дерев'яного жолобка, і почав робити все точно так, як казав йому Флін. Зануривши сковороду в воду, він побачив, що половину її вмісту вода знесла у вигляді густої червоної рідини. Це дуже сподобалось йому, він захоплено дивився на червону рідину, хлюпався в ній пальцями. Але це тривало недовго. Пополоскавши ще раз-другий, Кларенс побачив на дні чорний пісок. Ще трохи і — він не повірив своїм очам — в піску заблищало кілька крихітних, не більших за шпилькову головку, жовтих крупинок.

Він спробував вилити разом з водою все, що було в сковороді, але — Флін казав правду — пісок, що був легший, вихлюпнувся з водою, а блискучі зернятка ніби прикипіли до рівного дна. Це було золото!

Серце Кларенса несамовито забилося від радості. Ось воно — багатство, незалежність, влада! (І перед його очима постали прекрасні картини…).

Раптом чиясь рука легко опустилася на його плече. Кларенс здригнувся: він був такий схвильований, що й не чув кінського тупоту. Поруч, верхи на коні, сидів Флін, другий кінь був на поводі.

— Умієш їздити верхи? — коротко спитав він.

— Умію, — відповів, запинаючись, Кларенс, — але…

— Але… за дві години з Оленячого Млина вирушає поштова карета. Кидай усе це! Швидше на коня!

— Але ж я тільки що знайшов золото, — схвильовано промовив Кларенс.

— А я тільки що знайшов… твого кузена. Поїхали!

Він підвів коня ближче — прямо на розкидані навколо знаряддя праці, — допоміг хлопцеві сісти, майже піднявши його в сідло другого коня, якого він оперіщив батогом, і за мить обидва вершники галопом помчали вперед.

Несподівано відірваний від золотих мрій про майбутнє, почуваючи над собою владу цього чоловіка, якому він не міг заперечувати, Кларенс кілька хвилин мовчав, поки дорога не стала підніматися вгору і коні не пішли ступою. Перевівши подих і трохи осмілівши, він запитав:

— А де ж він, мій кузен?

— На півдні, миль за двісті звідси.

— Ми їдемо до нього?

— Так.

Вони знову щодуху помчали вперед.

Приблизно за півгодини дорога знову пішла вгору. Кларенс помітив, що Флін час від часу уважно приглядається до нього з-під опущених крисів свого капелюха. Це трохи збентежило хлопця, хоч і не похитнуло незбагненної довіри, яку він почував до цього чоловіка.

— Тобі доводилося коли-небудь раніше бачити свого… кузена? — спитав він.

— Ні, не доводилося, — відповів Кларенс. — І йому теж. Мабуть, він і не знає про мене.

— Скільки тобі років?

— Одинадцять.

— Ще зовсім щеня! — (Кларенс здригнувся — це слово він чув уже колись від містера Пейтона). — Але я хочу тобі дещо розказати. Думаю, ти не перелякаєшся і з сідла не випадеш — не такої ти вдачі! От що я тобі скажу: цей твій… твій кузен — великий негідник, якого повісити мало, він убив людину. Ось чому він не з'являється в Сакраменто. Що ти на це скажеш?

Кларенсу здалося, що це вже занадто. Він був чесним хлопцем. Піднявши свої щирі очі на Фліна, він промовив:

— Я скажу, що ви говорите зараз зовсім, як Джім Гукер.