Френсіс Брет Гарт - Степовий найда

— Так, сер, — прошепотів вкрай здивований Кларенс.

— А коли ти залишився серед прерії один з маленькою дівчинкою, — продовжував чоловік, взявшись рукою за голову, ніби це допомагало йому пригадати деталі, — то побачив червоношкірого, який стояв недалеко від тебе і стежив за караваном, і ти, причаївшись, нічим себе не зрадив…

— Так, сер, — поспішно сказав Кларенс.

— А містер Пейтон, прийнявши тебе за індійця, що ховається в траві, вистрелив у тебе. А ще… одного разу ти застрелив буйвола, що упав разом з тобою в яр… так-таки сам і упорався з ним?

— Так, сер, — від задоволення Кларенс аж почервонів. — Виходить, ви мене знаєте?

— Виходить, що так, — похмуро промовив чоловік, розгладжуючи вуса. — Справа в тому, що ти вже був тут раніше.

— Раніше? Я? — повторив здивований Кларенс.

— Авжеж, раніше. Вірніше — вчора ввечері. Ти був, правда, трошки вищий і нестрижений. А лаявся куди краще, ніж сьогодні. Віскі ти дудлив, як дорослий, крім того, позичив п'ятдесят доларів, щоб добратися до Сакраменто. Ти їх, звичайно, вже встиг розтринькати. Га?

Кларенс був приголомшений. Або він збожеволів, або ці жорстокі люди дізналися про його історію від когось з його нещирих друзів і тепер знущаються з нього. Він зробив крок уперед, але чоловіки підвелися і швидко оточили його. Важко дихаючи, Кларенс запитав у розпачі:

— Як зветься це місце?

— Люди називають його Проваллям Мертвяка.

Провалля Мертвяка! Якась згадка промайнула в голові Кларенса. А чи не був це Джім Гукер? Він, певно, втік і присвоїв собі його ім'я. Кларенс звернувся майже благально до першого рудокопа:

— Правда, він виший і старший за мене. Обличчя кругле, а очі маленькі. Голос хрипкий і… — Кларенс безнадійно замовк.

— Звичайно, він зовсім на тебе не схожий, — відповів, роздумуючи, рудокоп. — Біда в тому, що ви хоч і різні, але надто багато вас розвелося в цих місцях.

— Я не знаю, хто тут до мене був і що вам наговорили, — сказав Кларенс, втрачаючи надію порозумітися і все ж уперто обходячи мовчанкою непорядний вчинок свого приятеля. — Не знаю, хто у вас був, та це мене й не цікавить. Я Кларенс Брант з Кентукі. Я вирушив з Сен-Джо з караваном містера Сілзбі, зараз прямую на рудник, і ви не маєте права мене затримувати!

Рудокоп, що перший заговорив з Кларенсом, здригнувся, пильно поглянув на Кларенса, обвів очима інших. Джентльмен, якого звали Живим Скелетом, всією своєю кремезною постаттю присунувся до хлопчика. Заглянувши Кларенсу в вічі, він промовив задумливо:

— Справді наче скидається на Брантового виплодка…

— Ти не родич, бува, полковника Гамільтона Бранта з Луїсвілля? — спитав перший рудокоп.

Знову те ж саме запитання! Бідний Кларенс вагався — відповідати чи ні? Знову почнуться розпитування, як тоді у містера Пейтона.

— Так, — промовив хлопець похмуро. — Але він уже помер, ви ж знаєте це.

— Помер… Аякже… Віддав богу душу… — хором заговорили чоловіки.

— Його, звісно, вже нема, — промовив у роздумі Живий Скелет так, ніби намагався показати: мовляв, кому ж, як не йому, про це знати. — Від нього залишилися самі кістки.

— Порохня — більше нічого, — додав Дік Трущобник, хмуро кивнувши головою.

— Не хотів би я зараз доторкнутися до нього, ух, холодний, слизький… — заговорив Граф з Чатем-стріт, який до цього часу мовчав. — А як твоя матуся? Збирається знову заміж? Чи не вона часом послала тебе сюди?

Кларенсу здалося, що Граф з Чатем-стріт після цих слів дістав від когось із своїх друзів доброго стусана.

— Я приїхав в Сакраменто до свого кузена Джексона Бранта, але не знайшов його, — уперто повторив хлопець.

— Джексона Бранта? — перепитав перший рудокоп, багатозначно поглянувши на своїх колег. — Це хто — мати сказала тобі, що він твій кузен?

— Мати, — відповів Кларенс стомлено. — Прощавайте!

— Гей, синку, куди ж ти?

— Шукати золото, — відповів Кларенс. — І ви не можете мені заборонити цього, якщо я буду копати не на вашій ділянці. Я знаю закон.

Він чув, як містер Пейтон говорив про це в Стоктоні. Хлопець побачив, що чоловіки перешіптуються, йому навіть здалося, що вони почали дивитися на нього прихильніше, перестали насміхатися. Перший рудокоп поклав йому на плече руку і сказав:

— Гаразд, ходімо зі мною. Я покажу тобі, де можна копати.

— А як вас звати, — звернувся до нього Кларенс, — бо ви назвали себе просто «я».

— Зви мене Флін, Том Флін.

— І ви покажете мені, де я можу копати для себе?

— Покажу.

— Ви знаєте, — промовив Кларенс з соромливою і водночас трохи самовдоволеною посмішкою, — кажуть, що я приношу щастя…

Чоловік глянув на нього і промовив якось по-новому і дуже серйозно:

— Я вірю тобі.

— Недавно я приніс щастя одному чоловікові в Сакраменто, — сказав він, ідучи поруч з рудокопом.

І він розповів про пригоду в картярському домі. Але цього мало. В несподіваному пориві глибокої і загадкової дитячої симпатії, Кларенс розповів, як щедро він частував пасажирів у придорожньому шинку, як потім виявив золото в гаманці і про свій вклад в