Іван Антонович Єфремов - Білий Ріг

чоловік з розумними, упертими очима, що так дружньо запропонував допомогу, справді зуміють допомогти.

Тимчасом Ганешин, не гаючи часу, разом з Щитовим попрямував до радіорубки. Завив умформер, замиготіли вогники неонових ламп, над тисячами кілометрів океану полинули умовні позивні. Довго-довго стукотів ключ, та ось, нарешті, радист повернув до офіцерів спітніле обличчя.

— Владивосток відповідає.

— Ну, зараз буде вирішена доля тих двох бідолах, — обернувся до Щитова Ганешин. — Якщо вдасться викликати командуючого… А що, коли він у від’їзді?

Ключ стукотів, змовкав, у відповідь чулося характерне потріскування морзе, знову радист працював ключем, і знову Ганешин напружено прислухався до уривчастої, сухої мови апарата. Чекав і корабель, погойдуючись поряд, і ті двоє, замкнені в стальній домовині на дні океану, і екіпаж «Аметиста», що вже загорівся бажанням врятувати американців…

З штабу повідомили, що адмірал у морі, на своєму кораблі. В безмежну далечінь полетіли позивні потужного нового лінкора. Десь у просторі вони знайшли антени грізного корабля.

— Нарешті! — полегшено зітхнув Ганешин.

Ключ коротко, точно і ясно простукотів просьбу і замовк. Кілька хвилин напруженого чекання — і в тріскотінні тире й крапок моряки почули: «Даю розпорядження, бажаю успіху».

Тепер усе було просто.

Щитов повів свій корабель на протилежний край району, де, гадали, затонула батисфера.

— Приготувати глибоководний буй, дві тисячі сімсот метрів! — дав команду помічник.

Миттю зачепили гак і вивалили за борт тьмяно поблискуючий прилад, схожий на авіаційну бомбу. Матрос смикнув за лінь, і прилад майже без сплеску зник у зеленавій безодні моря. Через чверть години і п’ятдесят секунд, за секундоміром помічника, над хвилями в світлі прожектора «Аметиста» вискочив предмет, злегка оповитий димом, розкрився, наче парасолька, і маленький білий купол ліг на воду. Радянський корабель просигналив «американцеві» прохання триматися на плавучому якорі і застопорити машину.

— Я хочу уникнути бодай найменшого резонансу їхніх гвинтів, — пояснив Ганешин мічманові, стаючи біля ехолота і неквапливо обертаючи різноманітні верньєри регулювання.

— Дозвольте запитати… — несміливо почав мічман. — Невже ви думаєте ехолотом намацати батисферу?

— Звичайно. Хіба ви не знаєте, що ще довоєнні чутливі ехолоти знаходили затонулі кораблі? Наприклад, х’юзівський ехолот так прямо й накреслив ехографом контур «Лузітанії», зобразив навіть розміщення надбудов. І це на глибині п’ятдесят фатомів… Розміри батисфери, які нам сповістили американці, звичайно, зовсім не можна порівнювати з «Лузітанією»: куля три метри, зверху грибовидний поплавок заввишки два метри. Проте наш ехолот значно чутливіший і випромінює поляризовано…

— А… глибина? — обережно зауважив мічман.:

— А точність регулювання? — в тон йому відловів жартома Ганешин і знову схилився над шкалою, поглядаючи в таблиці океанографічних розрізів.

Американці, які весь час стежили за радянським кораблем, бачили, як він то з’являвся в смузі світла, то знову зникав, показуючи червоний або зелений вогонь.

— Дивіться, вони ставлять буйки! — жваво заговорив помічник, коли після другого повороту «Аметиста» перед носом «Ріковері» загойдався білий грибок.

— Очевидно, винайшли буй для глибини. Такі штуки давно використовувались у підводній війні, і тут усе залежить від міцності ліня. Вони добилися цієї міцності, от і все. Дуже просто.

— Всі речі прості, коли знаєш, як їх зробити! — пробурчав помічник, відповідаючи своєму капітанові.

Година за годиною білий корабель борознив невелику площу моря між чотирма навхрест поставленими буйками. Вітер стих, поверхня води стала маслянистою, гладенькою. У тих, що сиділи в батисфері, повітря залишилося на десять годин. Знову важка безнадія повисла над американським кораблем. Але всі, хто був на містку й на палубі, не відводили очей од «Аметиста», начебто їхнє палке бажання могло допомогти йому в розшуках. Ось «Аметист», показавши зелений вогонь, знову повернувся до «Ріковері» і пішов уздовж лівого краю відзначеної буйками площі. Радянський корабель усе наближався, його гострий ніс виростав, ще сотня метрів — і знову безнадійний поворот на північ. Раптом ледве чутний шум машини на «Аметисті» стих. У німій нічній тиші було чутно навіть, як задзвенів телеграф, долинув гучний голос капітана, що подав якусь команду. В незнайомій плавності російської мови зрозумілим було тільки одне слово: «буй».

— Знайшли… вони знайшли! — вигукнула, вся затремтівши, дружина інженера Мілльса.

На американському судні засперечалися, і це якнайкраще свідчило про пожвавлення смертельно втомлених людей. Але ось, підіймаючи, як на крилах, і обіцяючи так багато, знайомий голос з «Аметиста» спокійно повідомив у мегафон:

— Батисферу знайдено!

Півсотні людей на палубі «Ріковері» відповіли радісним вигуком.

У штурманській рубці Ганешин набивав люльку тютюном, напівзаплющивши стомлені від напруження очі. За чотири години розшуків стрічка ехолота вкрилася серією кривих, що йшли одна за одною, але жоден виступ не порушував гладенької лінії скельного профілю. Корабель рухався дуже повільно, одноманітність одержуваних результатів притуплювали увагу, і треба було весь час зусиллям волі загострювати пильність. Недалеко від чергового повороту перо ехографа, що досі йшло плавно, підскочило, і крихітна дужка ледь випнулася над рівною лінією.

— Є! — радісно вигукнув Ганешин.

Помічник стрілою майнув на місток. Продзвенів двічі телеграф — «стоп» і «назад». Щитов крикнув:

— Буй, дві тисячі вісімсот метрів!

І важка бомба шубовснула з лівого борту.

— Ура, пощастило! — поздоровив винахідника Щитов, зайшовши через кілька хвилин до рубки.

— Ну, не дуже, — втомлено озвався Ганешин, — чотири години крутилися… Часу залишилось мало, але треба чекати. Я тут на дивані поваляюсь, поки літак…

На дверях з’явився помічник: