Іван Антонович Єфремов - Білий Ріг

class="book">— Американці питають: може, їм спробувати зачепити батисферу, не гаючи часу?

Щитов поглянув на Ганешина. Той, не розплющуючи очей, відповів:

— Звичайно. В такому становищі не можна нехтувати жодним шансом.

«Аметист» поступився своїм місцем біля буя американському судну. Відійшовши на кілька кабельтових, він тихо гойдався, наче відпочиваючи. І справді, втомлені моряки розійшлися по каютах, обидва командири і влаштувалися в рубці. Тільки вахтові дивилися в бік американського судна. Звідти чувся брязкіт лебідок, свистіння пари і скрегіт тросів: американці знову взялися до діла, заохочені успіхом радянських моряків.

Ганешин і Щитов прокинулися одночасно від шуму літаків.

— Ні, не наш! — визначив Щитов.

Світало. Волога й холод проникали крізь одяг, підбадьорюючи капітана, який так і не виспався. З містка здавалося, що в морі панує надзвичайне пожвавлення, біля бортів «Ріковері» пірнали, гойдаючись, два літаки, а трохи віддалік стояли два великих військових судна — довгий сірий високоносий крейсер і приземкуватий сторожовий корабель.

— Населення зростає, — посміхнувся Ганешин. — Незабаром повинні бути й наші. Поїду, мабуть, до американців, подивлюсь, що і як…

Цього разу, як тільки підійшла шлюпка, з борту «Ріковері» почулися вітальні вигуки. Проте обличчя людей, які зустріли Ганешина, були сірі й невеселі. Три години працювали вони, але батисферу так і не пощастило підхопити, не вдалося навіть жодного разу зачепити її тросом. Для врятування людей, що перебували в глибині океану, залишалося сім годин.

— Судно з тралом-індикатором ще не прибуло, — говорив капітан Пенланд Ганешину, — але тепер, після вашого чудесного втручання, воно вже менш потрібне.

Як захопити батисферу на цій проклятій, немислимій глибині? Троси, мабуть, відхиляються… можливо, якась течія в глибоких шарах води. Адже буйок не вказує точного місця…

— Може відхилятися, — підтримав Ганешин, глянувши краєм ока на дружину Мілльса, яка наближалася до нього.

Він повернувся до молодої жінки, приклавши руку до кашкета. Очі американки під страдницьки зведеними бровами зустріли його погляд з такою надією, що Ганешин спохмурнів.

— Ми працювали весь цей час… — Сльози і біль чулися в словах молодої жінки. — Але жахлива глибина сильніша за нас. Тепер я надіюсь тільки на вашу допомогу… — Вона важко перевела подих. — Коли ж має бути ваш літак?

Ганешин підняв руку, щоб глянути на годинник, ї раптом голосно й весело промовив:

— Літак? Він тут!

Всі підвели вгору голови. Літак, якого спочатку не було чути за гуркотом діючої лебідки, знижувався, потрясаючи небо й море ревінням моторів. «Пікірує для швидкості», — зрозумів Ганешин.

Вузька машина з високо поставленими крилами здійняла хмару дрібних бризок, повернулась і незабаром, смирна й безмовна, гойдалася біля «Аметиста». Ранковий туман, ніби злякавшись літака, почав розходитися. Високо над морем голубів небозвід. Сонце заграло на важких, маслянистих хвилях, осяяло білосніжний корпус «Аметиста», замерехтіло сотнями вогників на мідних, до блиску надраєних частинах. Ганешин перевів погляд з літака на «Аметист» і, посміхаючись, сказав американцям:

— Зараз ми побачимо батисферу.

Жінка, стримавши вигук, зробила крок до Ганешина. Той, вгадуючи її думки, додав:

— Якщо хочете, я з великою охотою… Зараз поїдемо.

Ганешин попросив капітана Пенланда почекати, поки встановлять телевізор, а після того, як буде знайдено батисферу, негайно зближуватись з радянським кораблем і діяти за його сигналами.

У цей час на «Аметисті» механік, розмахуючи ключем, виголошував промову перед машиністами і монтерами.

— Від того, як швидко буде встановлена привезена машина, — говорив він, — залежить врятування людей, — адже у них тільки на шість годин повітря. І ще: якщо ми їх врятуємо, — це буде чудо, зроблене руками радянських моряків.

— Ще б пак не чудо! Я працював водолазом, розумію, що це значить з трьох кілометрів отаку комашку дістати, — відповів один машиніст. — Упораємось, я так гадаю…

Капітан Щитов не був здивований появою гості. Її запросили до рубки, і Щитов негайно прикомандирував до неї мічмана, який володів англійською мовою. Дружина інженера Мілльса неуважно слухала його пояснення і часто позирала у вікно рубки на палубу, де кипіла робота: там згвинчували якісь станини, тягли проводи, вивантажували з літака ящики.

На хвилину до рубки зазирнув Ганешин. Молода жінка зразу ж метнулася йому назустріч.

— О, вибачте мені, але ваш прилад, здається, дуже складний. Чи встигнуть його зібрати, адже… — І вона мовчки показала на великий годинник, прикріплений До перебірки.

— Ще шість з половиною годин у нашому розпорядженні, — відповів Ганешин. — Прилад справді складний, але наші моряки, якщо захочуть, зроблять цю — Не приховую — неймовірно важку роботу. А вони хочуть… Вірте нашим морякам, місіс Мілльс. ви можете їм довіритись.

Змученій молодій жінці не залишалося нічого іншого, як знову чекати. Коли б вона могла допомогти змонтувати цей таємничий апарат… Страшне ревіння оглушило її. Для напружених нервів молодої жінки це було занадто.

— Господи, що це таке? — знеможена, прихилилася вона до перебірки.

— Гудок. Він у нас справді дуже сильний, — заклопотано пояснив мічман. — Це «Аметист» дає сигнал, що апарат готовий, і розшуки починаються.

Мічман не помилився. Відразу ж до рубки зайшов Щитов і запросив дружину Мілльса вниз. Глибоководна частина апарата розгойдувалася на винесеній за борт стрілі, величезна котушка з тросом і кабелем була вставлена в лебідку. Корабель повільно прямував до буйка, що позначав місце батисфери.

— Спускати? — звернувся Щитов до Ганешина, як тільки той з’явився на палубі.