Іван Антонович Єфремов - Білий Ріг

— Ви хочете нам допомогти? — запитав хтось дзвінким голосом.

— Так. Але не перебивайте мене, — сухо додав Ганешин, — я розмовляю з командиром.

— Слухаю вас, — швидко відповів американський капітан.

— Скільки у вас тралячих тросів?

— Два.

— Який завдовжки трос залишився на батисфері?

— В тім то й біда, сер, що канат обірвався якраз біля місця його прикріплення до кулі. Щоб зачепити за нього, нічого й думати, тільки за скоби.

— На батисфері є радіо?

— Є, але не працює, живлення було тільки від кабеля.

— За вашими розрахунками, у них повітря ще на дванадцять годин?

— На дванадцять-п’ятнадцять. Це все, скільки вони зможуть протриматися при найжорстокішій економії.

— Так, становище дуже серйозне. А що ви думаєте робити далі?

— Продовжувати тими ж засобами — поки що нічого не вдієш. У бухту Макдональд, на Агатту, прилетять два літаки. Вранці вони будуть тут і привезуть удосконалені захоплювальні пристрої. В день катастрофи ми викликали по радіо військове судно, оснащене тралом-індикатором для відшукування батисфери електромагнітним способом. Воно йде з найбільшого швидкістю і прибуде сюди завтра. Це, власне, наша остання надія, — закінчив капітан Пенланд, чомусь знижуючи голос і наближаючись до Ганешина. — Разом з нами тралили ще два військові судна, зараз вони пішли в бухту Макдональд.

— Дякую, капітане. Сподіваюсь, ми зможемо допомогти вам. Будьте ласкаві, покажіть ваші лебідки і підіймальні пристрої.

Ганешин і Пенланд зійшли на широку палубу, захаращену бухтами тросів з величезною лебідкою в центрі. Електрична лампа, гойдаючись разом з щоглою, освітлювала нагромадження найрізноманітніших предметів.

— Мені здається, становище безнадійне, сер, — швидко промовив капітан Пенланд, коли вони відійшли трохи од містка. — Поміркуйте самі: величезна глибина, відкрите море, ніякої можливості ні пеленгувати, ні кинути буйок… Я роблю, що можу, дві доби не сходив з палуби. Там, на містку, дружина Мілльса, гідрохімік нашої експедиції. Я не хотів у її присутності висловлювати свою думку.

Ганешин пригадав поривчасте запитання, майже зойк на містку.

— Це вона запитувала мене? — І, почувши ствердну відповідь, пошкодував, що так різко відповів жінці. — Намітимо з містка приблизний район знаходження батисфери, і я буду вдячний вам за вичерпну інформацію… Ще запитання, капітане, — помовчавши, сказав Ганешин, коли вони обережно пробиралися по захаращеній палубі: — Навіщо було вашим дослідникам опускатися тут, у відкритому морі?

— Бачте, тут одне з рідкісних місць, багате на стрімкі скелі і корінні породи, зовсім вільні од наносів. Одним із завдань наших дослідників є вивчення корінних порід у глибинах океану. На жаль, поки що нічого не виходить.

Ганешин не відповів. Він легко збіг сходами на місток:

— Зараз почнемо шукати, поставимо буйок…

— Як — буйок? — зразу почулося кілька голосів.

— Побачите! — Ганешин скупо усміхнувся і підняв руку, але його зупинила маленька рука, що доторкнулася до його рукава.

Моряк обернувся і побачив великі блискучі очі, що дивилися з болісним напруженням.

— Сер капітан, скажіть мені відверто: є надія врятувати їх? Ви зможете це зробити?

Ганешин серйозно відповів:

— Якщо батисфера не пошкоджена, надія є.

— Боже мій! — вигукнула американка.

Але Ганешин м’яко перебив:

— Вибачте, час не жде, — звернувся до всіх, хто стояв на містку: — Радянське гідрографічне судно «Аметист» негайно вживе заходів для врятування. Це, звичайно, не виключає вашої роботи, але зараз, коли ви згодні довіритись нам, прошу на якийсь час відійти од місця занурення батисфери. В моєму розпорядженні є прилади, дуже важливі для даного випадку, проте основний прилад зараз у Владивостоці. Я викличу швидкісний літак. Раніше як через п’ять-шість годин він не зможе прибути — дуже велика відстань. За цей час спробуємо знайти батисферу і позначити її місце буйком. Це значно полегшить рятувальні роботи після прибуття літака, коли в нас залишиться всього сім годин. Піднімати батисферу доведеться вам, у нас немає таких потужних лебідок і тросів. Усе. Дайте сигнал нашому судну, щоб погасили прожектор, і засвітіть овій. Я повертаюсь на «Аметист».

У світлі прожектора «Ріковері» невидимий досі за сліпучим сяйвом «Аметист» раптом з’явився в усій своїй білосніжній пишноті. Гострий обрис корпуса, легкість надбудов поєднувалися з могутністю відігнутих назад труб — ознакою сили машини.

— Це гідрографічне судно? — вигукнув капітан Пенланд. — Та це ж лебідь!

Справді, білий, сяючий вогнями, корабель скидався на велетенського лебедя, що розпростерся на воді перед зльотом.

— Це військове гідрографічне судно, — підкреслив Ганешин, підніс руку до козирка і пішов з містка.

Його шлюпка швидко помчала по широкому світловому коридору. Американські моряки мовчки дивилися їй вслід, трохи спантеличені як появою Ганешина, так і його впевненими розпорядженнями.

— Це, мабуть, поважна особа в росіян, сер, — промовив, нарешті, помічник капітана. — І якщо він зуміє врятувати батисферу…

— Не знаю, чи врятує, — відповів Пенланд. — Але ви гляньте на їхній корабель.

На «Ріковері» знову запала мовчанка, тільки настрій був уже інший. Люди півсвідомо вірили: білий красень-корабель, поява якого серед океанської ночі була такою несподіваною, і цей