Іван Антонович Єфремов - Білий Ріг

— Увага, попереду гакабортний вогонь!

— Будемо обганяти, товаришу капітан другого рангу? — запитав вахтовий помічник.

— Обов’язково. Воно ледве плентається.

— А як же курс на промірі?

— Не біда, трохи відхилимося.

Кораблі зближалися, все ще залишаючись у створі кільватера. Помічник узявся за ланцюжок гудка — два короткі, низькі і сильні звуки пронеслися над темним морем, стерновий привід застукотів, і ніс корабля повернув ліворуч.

У просторій каюті Ганешина горіла неяскрава нічна лам полка. Ганешин скинув кітель, чоботи і ліг на диван. Роздягатись і залазити на койку не хотілося, та вже й вставати скоро… Ганешин думав про свій новий апарат. Глибинний телевізор уже готовий, за результат остаточних випробувань винахідник не турбувався. Цим вів виконав першу частину завдання, яке поставив колись перед собою. Кілька років тому старий учений, якого зараз уже немає в живих, говорив про перемогу над океаном, про атол Факаофо. Він говорив не тільки про «очі», але й про «руки»; отже, тепер справа за «руками». В уяві постав керований телемеханічно складний механізм, що всвердлюється, як бур, в океанське дно під наглядом телевізора. Основний принцип — робота без будь-яких герметичних закупорок; уже давно винайдені низьковольтні, високоамперні електромотори, що чудово працюють у воді. Вода мусить бути для цих механізмів таким же природним середовищем, як повітря для наших земних машин: тоді не страшний величезний тиск — ось у чому весь секрет успіху!

Від уривчастих гудків задрижала перебірка. Ганешин машинально прислухався: два короткі — поворот ліворуч. «Когось обганяємо…» Зустріч суден у відкритому морі завжди хвилює душу моряка. Ганешин схопився і почав взувати чоботи.

На містку Щитов і помічник побачили червоний бортовий вогонь, а над топовим вогнем — ще яскравіше червоне світло.

— Траляче судно, — тихо промовив помічник. — Це був не гакабортний вогонь, а круговий топовий, і вище — триколірний ліхтар.

— Бачу, бачу, — обізвався Щитов. — А оце бачите?.. Вахтовий сигнальник, до мене!

На невидному ще борту невідомого судна замиготів вогник. Короткі спалахи чергувалися з гострими довгими променями, що справляли враження протяжного крику «а-а-а-а».

— Викликають нас, — буркнув Щитов. — Еге, так ось у чому справа!

Три короткі спалахи змінилися одним довгим: у темряву ночі одна за одною летіли латинські букви — благання про допомогу.

На містку з’явився задиханий сигнальник з ратьєрівським ліхтарем. Одночасно зійшов на місток Ганешин.

— Скажіть Соколову, щоб зупинив ехолот! — дав розпорядження капітан.

Два кораблі серед океанської ночі перемигувалися світловими спалахами: «Ріковері», Сан-Франциско», «Аметист», Владивосток».

— У мене є кілометр кабельного троса, — пробурчав до Ганешина Щитов, — можу їм позичити…

— Дуже добре! Давайте підходити, може ще чимось допоможемо.

— Прожектор! — скомандував Щитов.

На палубі затупали проворні ноги. Потужний прожектор «Аметиста» пробив у темряві широкий освітлений канал. В кінці його з’явилося чорне низьке судно з далеко віднесеною назад трубою. «Нехай стоїть на місці, підходитиму я, — подумав капітан. — Не знаю, які вони спритні…» Прожектор погас, сигнальник швидко виконав розпорядження, потім «Аметист» знову запалив світло і почав наближатися до незграбного на вигляд «американця».

— Цікаво! Вони теж океанографи, як і ми, — жваво проговорив Ганешин («американець» передав світловим сигналом, що на ньому океанографічна експедиція). — Що ж у них скоїлось?

«Аметист» підійшов до корабля, наскільки дозволяли хвилі, розвернувся лагом, і Ганешин, який добре говорив по-англійськи, взявся за рупор. Плескіт хвиль об борти і посвист вітру заглушали уривчасті слова, але радянські моряки швидко з’ясували трагічну суть того, що сталося. Батисфера — стальна куля, недавно збудована для вивчення глибин, — успішно зробила кілька спусків. Під час останнього спуску обірвався підіймальний канат разом з електричним кабелем і стальна куля залишалася на глибині близько трьох тисяч метрів — найбільшій, на яку вона була розрахована. Батисфера оснащена парафіновим поплавком і в разі обриву кабеля, як тільки припиниться подача струму, що живить електромагніти, повинна виплисти сама. Магніти перестають притягувати важкий залізний баласт, і батисфера випливає. Але цього разу не випливла. В ній двоє людей: інженер, що збудував батисферу, — Джон Мілльс, і вчений-зоолог Норман Нурс. Запас повітря — на шістдесят годин. Уже сорок вісім годин тривають марні спроби намацати батисферу й зачепити гаками за спеціально зроблені на ній скоби. Якщо куля не пошкоджена і дослідники в ній живі, їм залишилося повітря тільки на дванадцять-п’ятнадцять годин…

Радянські моряки мовчки стояли на містку. Велика вантажна стріла американського судна, винесена за борт, кивала своїм носом, наче вказуючи на хвилі, Ш° поглинули стальну кулю.

— Здається, їхнє діло труба, Леоніде Степановичу, — тихо промовив Щитов. — Хіба намацаєш на трьох кілометрах у відкритому морі! Без берегів пеленгуватися ні на що… Ні, не хотів би я там бути…

Ганешин мовчки хмурився, позираючи на «Ріковері».

— Федоре Григоровичу, дайте мені шлюпку, — несподівано сказав він.

Щитов помітив його важкий, настійливий погляд.

Американці побачили танцюючу на хвилях шлюпку і швидко спустили трап. На містку Ганешина оточили. Його спокійні, рішучі очі, що дивилися з-під козирка військового кашкета, прикритого жовтим капюшоном, привертали до себе виснажених боротьбою людей.

— Хто начальник? — неголосно спитав Ганешин.

— Я помічник начальника, капітан судна Пенланд, — відповів американець, що стояв навпроти Ганешина. — Начальник там. — Пенланд показав на море.

— Дозвольте задати вам кілька питань, — говорив далі Ганешин. —