Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

ти не велика людина, про яку всі говорять? Перед грозою ти зустрів натовп весільних гостей, а потім знайшов одного з них мертвим. До речі, він помер не від блискавки, а від граду. Блискавка його оглушила, а помер він уночі від холоду. Адже ти цікавий, тобі, мабуть, хотілося це дізнатися. Звичайно, кафри все мені розказали. Знову — ніякого чарівництва… Ось як ми, знахарі, досягаємо слави: треба тільки вміти бачити і чути. До старості, Макумазане, ти можеш стати майстерним знахарем, — кажуть, ночами ти займаєшся нашим ремеслом.

Підсміюючись наді мною таким чином, чаклун згріб кістки, поглянув на них і сказав:

— Що нагадують мені ці дрібниці? (Це, Макумазане, знаряддя мого ремесла; ними ми, знахарі, відволікаємо увагу дурнів, які приходять, — так легше читати в їхніх серцях.) Вони нагадують мені нагромадження скель, гірський склеп. Дивися! Ось тут посередині яма, немов паща печери. Ти сховався від бурі в печері. О, так! Як вправно я це вгадав! Ніякого чарівництва — просто здогад! Але що ж ти побачив у цій печері? Щось надзвичайне, мабуть. Цього кості мені не скажуть. Я повинен здогадатися якось інакше. Постараюся вгадати, щоб дати великому мудрецю урок нашого мистецтва — показати, як ми, пройдисвіти, знахарі, морочимо дурнів. Але, можливо, ти сам скажеш мені, Макумазане?

— Не скажу, — одрізав я, розуміючи, що старий карлик знущається.

— Що ж, здогадаюся сам. Ходи-но сюди ти, жовта мавпо, сідай між мною і багаттям, щоб світло проходило наскрізь, я читатиму, що відбувається в твоїй міцній голові; о, Світло-в-темряві, пролий промінь світла в мою темряву.

Ханс неохоче підійшов і сів навпочіпки, ретельно уникаючи торкатися чаклунських кісток. Свій роздертий капелюх він притиснув до живота, немов захищаючись від свердлячого погляду Зікалі, під яким він неспокійно совався і навіть почервонів крізь зморшки, як молода жінка під випробовуючим поглядом майбутнього чоловіка, охочого переконатися, чи годиться вона йому бути п’ятою дружиною.

— Хо-хо! Мені здається, що ти й до грози знав цю печеру; втім, це зрозуміло — інакше, як би ви знайшли її похапцем, і вона сама якось причетна до бушменів — як усі печери цієї країни.

Що ж там виявилося — ось у чому питання. Не кажи, я сам дізнаюся. Дивно, мені спала на думку картина. Втім, нічого дивного — бушмени часто розмальовували стіни печер. Не хитай головою, жовта людино, це дуже полегшує завдання. Дивися мені в очі і ні про що не думай. Багато картин, і одна головна, так; до неї важко дістатися… навіть небезпечно… Твоє власне зображення, зроблене бушменом, давно-давно, коли ти був молодий і красивий, жовта людино?

Знову ти хитаєш головою. Тримай її тихо, щоб думки не скаламутилися, як вода на вітрі. Принаймні це було зображення чогось огидного, значно більшого, ніж ти. Ах, воно росте, росте! Тепер я знаю це. Маку мазане, стань поряд зі мною, а ти, жовта людино, обернися спиною до вогню! Ба! Він погано горить, а в повітрі холодно! Я його роздую яскравіше.

З цими словами він вийняв з мішка дрібку якогось порошку і висипав його на попіл. Потім він простягнув свої кістляві пальці, немов гріючи їх над вогнем, і поволі підняв руки. Вогонь спалахнув, підстрибнувши на три-чотири фути. Карлик опустив руки, і полум’я спало. Знову він підняв руки, і полум’я спалахнуло, але цього разу набагато вище. Це зробив так тричі. Вогонь піднявся стовпом на п’ятнадцять футів і так залишився горіти, рівно, як у лампі.

— Тепер дивися на цей вогонь, Макумазане, і ти теж, жовтий чоловічку, — сказав Зікалі новим незнайомим голосом, немов уві сні, — і скажи, що ти в ньому бачиш, бо я нічого не можу роздивитися. Мені нічого не видно.

Я дивився і першу хвилину нічого не помічав. Потім з вогню виріс якийсь примарний образ. Він гойдався, мінявся, приймаючи певні контури, чіткі й реальні. І ось перед собою у вогні я побачив Хоу-Хоу — таким, яким він був зображений на печерній скелі, тільки, як мені здалося, живим, тому що очі його зблискували. Хоу-Хоу, що дивиться, як демон у пеклі. У мене перехопило подих, проте я вистояв твердо. Але Ханс вигукнув своєю понівеченою голландською мовою:

— Всемогутній! Це ж потворний старий біс! — і з цими словами впав навзнак і тихо лежав, занімівши з жаху.

— Хо-хо-хо! — засміявся Зікалі. — Хо-хо-хо!

І дванадцять разів стіни ущелини озивалися “хо-хо-хо!”

Розділ IV
ЛЕГЕНДА ПРО ХОУ-ХОУ

Зікалі замовк і дивився на нас своїми запалими очима.

— Хто перший сказав, що всі чоловіки дурні? — запитав він. — Вірогідно, вродлива жінка, яка ними гралася і переконалася в їхній дурості. А я додам: кожен чоловік колись буває боягузом, який би він не був сміливий в усьому іншому.