Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Червона кімната?

— Так. Виходь першим. Іди зараз до себе. Зачекай десять хвилин і потім спускайся.

— Добре. Дозволь тільки поцілувати тебе на прощання. — він гаряче її поцілував, і вона знов почала рвучко дихати і притискатися.

— Будь ласка...

Стівен не зрозумів, чи вона просила його зупинитися, чи продовжити. Вона залишилася стояти, спираючись спиною до стіни. Він підняв її спідницю, і його пальці зразу ж опинились між ногами Ізабель.

— Іди до мене, — прошепотіла вона гаряче на вухо Стівенові, — в мене. Просто зараз.

Він відняв її невмілі руки від своїх штанів і вивільнив себе. Біля його плеча була полірована дерев’яна книжкова шафа зі скляним фасадом. У Ізабель за головою висіла картина в рамі із намальованими квітами у теракотовому горщику. Стівен трохи підняв Ізабель, підхопивши її руками, поки вона не ковзнула на нього і не охопила ногами навколо талії. Рухатися він не міг, але міг тримати її вагу. Ізабель трохи штовхнула плечем картину із квітами. Вона розплющила очі і всміхнулася йому.

— Я кохаю тебе, — вона вкривала поцілунками його обличчя, тримаючи тіло у полоні своєї ваги.

Потім вона знов стала на ноги і м’яко випустила його з себе. Його плоть була тверда та налита кров’ю. Ізабель узяла його і почала рухати рукою вниз та вгору, поки Стівен не почав задихатися та не відчув дріж у колінах. Раптом він виплеснувся на підлогу, на сукню Ізабель — і вона встигла прийняти три чи чотири останні спазми ротом. Це вийшло інстинктивно, фактично з міркувань охайності, хоча вона ніколи про таке не чула і, тим більше, не робила.

— Червона кімната, — промовила. — За десять хвилин.

Її вбрання повернулось на місце. Здається, жінка не помічала ніяких слідів на своєму одязі. Стівен дивився, як вона виходить з кімнати — як завжди, благопристойною ходою. Він — напівголий — відчув себе ніяково. Наче вона повелася із ним як з хлопчиськом, дражнячи його. Проте йому сподобалося це відчуття. Він натягнув штани і стер свої сліди з полірованого паркету.

Стівен швидко вийшов у сад, намагаючись трохи остудити голову. Потім, як йому і було наказано, піднявся до своєї кімнати. Спостерігаючи за хвилинною стрілкою на годиннику, він вирахував зо три хвилини на прогулянку садом — залишалося почекати іще сім хвилин. Коли час настав, він зняв черевики і безшумно спустився на другий поверх. Коридором до вузького переходу, під арку... Дорогу він пам’ятав.

Ізабель чекала на нього всередині. На ній був зелений із червоним халат на східний манер.

— Я так злякалася, — сказала вона.

Він сів поряд на розкрите ліжко.

— Чого?

Вона узяла його руку в свої.

— Ти на мене не дивився увесь час за вечерею. Я злякалася, що ти змінив свою думку.

— Мою думку щодо тебе?

— Так.

Хвилювання Ізабель додало йому енергії. Він не міг повірити, що вона насправді може його настільки хотіти. Стівен узяв усе розмаїття кольорів її волосся до рук, відчуваючи вдячність.

— Як ти можеш сумніватися після того, про що ми говорили і чим займалися?

— Ти не дивився на мене. І мені стало страшно.

— Що ж я міг зробити? Я б зразу себе видав.

— Посміхнувся б чи хитнув головою. Хоч щось. Пообіцяй мені, — вона почала цілувати його обличчя. — Давай придумаємо якийсь сигнал. Добре?

— Добре. Обіцяю.

Він дозволив їй себе роздягти, просто стоячи біля ліжка, поки вона знімала його одяг і складала його на стільці. Він гордо демонстрував свої збуджені розміри, а вона вдавала, що не помічає.

— Тепер моя черга, — але йому дістався тільки шовковий халатик, який зіслизнув з красивої шкіри.

Стівен притис щоку до її білих грудей, поцілував шию — там, де червоніло, коли вона працювала у саду. Її шкіра була молода та майже біла, з маленькими цятками та ластовинням, які він намагався спробувати на смак язиком. Потім він обережно поклав її на ліжко і занурився обличчям у аромат волосся, поринаючи у нього з головою. Він знов попросив її встати, повільно вивчаючи усе тіло руками та язиком. Його пальці легенько ковзали між ногами, але її м’язи напружувалися. Зрештою, коли він усюди дослідив це тіло, то повернув її обличчям до ліжка і нагнув уперед, а литки розсунув трохи ширше натиском ноги.

Закінчивши, вони заснули: Ізабель — під теплою ковдрою, обіймаючи Стівена, який лежав поверх ковдри розкритий, на животі, під кутом до неї. Вона ще не мала змоги випрати постіль та повернути на місце. Коли Стівен прокинувся, то одразу ж поклав голову на її волосся і вдихнув запах шкіри там, де обличчя переходило у шию під м’якою лінією підборіддя. Відчувши його дотик, Ізабель всміхнулася й розплющила очі.

— Коли я йшов униз сходами, я думав, що не знайду тут цієї кімнати. Думав, що вона просто зникне.

— Вона ніколи не зникне — вона завжди буде тут.

— Ізабель, скажи мені... Твій чоловік... однієї ночі я чув звуки з твоєї кімнати... наче... наче тобі завдавали болю.