Марек Краєвський - Смерть у Бреслау

були зайвими. Почувся якийсь шурхіт. Анвальдт обернувся й помітив у дверях високу брюнетку. Вона була зодягнена лише в панчохи й чорний прозорий пеньюар. Долоні дівчина поклала на стегна, розсуваючи тканину, що ледве їх затуляла. Таким чином Анвальдтові відкрилося чимало прекрасних таємниць її тіла.

— Ви запізнилися на півгодини. Отож часу в нас небагато, — вона говорила повільно, розтягуючи склади. Тоді підійшла до канапи, ледь похитуючи стегнами. Здавалося, що подолання цих кількох метрів перевищувало її можливості. Лея важко сіла й поманила його до себе вузькою долонею. Анвальдт наблизився доволі обережно. Дівчина рвучко притягла його до себе. Здавалося, вона ніколи не впорається зі звичайним розстібанням його штанів. Анвальдт її зупинив і, трохи схилившись, узяв у долоні тендітне дівоче личко. Вона здивовано глянула на нього. Її зіниці розширилися, повністю закриваючи райдужку. У присмерковому напівмороці видніло обличчя Леї, бліде й хворобливе. Вона струсонула головою, щоб вирватися з неміцних обіймів. Пеньюар зсунувся з її плеча, відкриваючи свіжі сліди уколів. Анвальдт відчув, що цигарка обпікає йому губи. Він швидко виплюнув її до порцелянової миски. Недопалок засичав у рештках води. Анвальдт зняв піджака й капелюха. Всівся в кріслі навпроти Леї. Проміння призахіднього сонця пробивалося крізь рожеві завіси й витанцьовувало на стіні.

— Панно Фрідлендер, я хочу поговорити про вашого батька. Лише кілька запитань...

Голова Леї впала на груди. Вона притисла руки до стегон і, здавалося, западала в сон.

— Навіщо це вам? Хто ви такий? — Анвальдт радше здогадався про ці запитання.

— Мене звуть Герберт Анвальдт, я приватний детектив. Я веду слідство у справі про вбивство Марієтти фон дер Мальтен. Мені відомо, що вашого батька змусили зізнатися. Знаю й про маячню Вайнсберґа чи то пак Вінклера...

Анвальдт замовк. Пересохле горло його не слухалося. Він підійшов до раковини в кутку студії і якусь мить пив воду просто з крана. Тоді знову сів у кріслі. Випита вода випаровувалася через шкіру. Він обтер долонею краплі поту й поставив перше запитання:

“Хтось підставив вашого батька. Може, то були власне убивці. Скажіть мені, кому залежало на тому, щоб зробити з вашого батька убивцю?

Лея повільним рухом відгорнула волосся із чола. Вона мовчала.

— Без сумніву, Моккові, — відповів він сам собі. — Він знайшов «убивцю» — й отримав підвищення на службі. Але важко собі уявити, щоб кримінальний директор міг виявитися настільки наївним. А може, убивцями баронеси були ті, хто спрямував його до вас? Барон фон Кепперлінґ? Ні, це неможливо із природних причин. Жоден гомосексуаліст не здатний протягом п’ятнадцяти хвилин зґвалтувати двох жінок. Окрім того, барон, згадуючи про ваш магазин як місце купівлі скорпіонів, казав правду, отож це не скидається на заздалегідь продуманий план. Коротше кажучи, вашого батька хтось підсунув Моккові. Хтось, кому було відомо, що барон колись купував у вас скорпіонів, і хто знав про психічну хворобу вашого батька. Цей «хтось» в особі вашого батька знайшов ідеального офірного цапа. Хто міг знати про скорпіонів і батькову епілепсію? Подумайте! Чи приходив до вас хтось окрім Мокка і розпитував вашого батька про алібі? Може, який-небудь приватний детектив, як-от я?

Лея Фрідлендер лягла на бік і обперла голову на зігнуту в лікті руку. У кутику її вуст диміла цигарка.

— Якщо я вам скажу, ви помрете, — тихо засміялася вона. — Мої слова можуть стати для вас смертним вироком.

Вона відкинулася на спину й заплющила очі, цигарка випала з її нафарбованих вуст і покотилася по простирадлу. Анвальдт швидким рухом укинув її до порцелянової миски. Він хотів було підвестися з дивана, коли Лея повисла в нього на шиї. Хоч-не-хоч, він ліг біля неї. Вони лежали долілиць, поруч, і Анвальдтова щока торкалася її гладенького плеча. Лея поклала чоловікову руку собі на спину й прошепотіла йому на вухо:

— Ви загинете. Але зараз ви мій клієнт. Тож робіть своє. Час закінчується...

Для Леї Фрідлендер час і справді скінчився. Вона заснула. Анвальдт поклав нерухому дівчину на спину й відкрив їй повіки. Її очі закотилися. Якусь мить він змагався з бажанням, що охопило його. Врешті опанував себе, підвівся, зняв краватку й розіпнув до пояса сорочку. Трохи охоловши, вийшов до передпокою, а звідти до єдиної кімнати, яку він ще не оглянув: до вітальні, захаращеної меблями в чорних чохлах. Тут панувала приємна прохолода — вікна виходили на подвір’я. Двері вели до кухні. Служниці й слід прохолов. Скрізь — гори брудного посуду й пляшок з-під пива та лимонаду. (І що лишень робить служниця в цьому домі? Хіба що знімається у фільмах разом з хазяйкою...). Він узяв один із чистих кухлів і наповнив його до половини водою. З кухлем у руці увійшов до кімнати без вікон, якою закінчувалася ця нетипова анфілада. (Комірчина? Кімната служниці?). Майже всю кімнатку заповнювало залізне ліжко, вигадливий письмовий стіл і туалетний столик з майстерно вигнутою лампою. На письмовому столі лежало з десяток книжок, обгорнутих вибляклим зеленим коленкором. На корінцях видніли назви, тиснені срібними літерами. Одна була без назви, і це найдужче зацікавило Анвальдта. Розкрив її. Грубий зошит був наполовину заповнений великими заокругленими літерами. На титульній сторінці було старанно виведено: «Лея Фрідлендер. Щоденник». Він скинув черевики, влігся на ліжко й поринув у читання. Це не був звичайний щоденник, скорше, недавно написані спогади дитинства і юності.

Анвальдт порівнював власну уяву до обертової сцени в театрі. Читаючи, він часто й напрочуд реально уявляв собі написане. Так, гортаючи нещодавно щоденники Ґустава Нахтіґаля[33], він відчував під ногами розпечений пісок пустелі, а в обличчя йому вдаряв сморід від верблюдів та провідників з племені тіббу. Щойно він відривав погляд від тексту, завіса падала, уявні декорації зникали. Та