Мері Дженнінгс Хегар - Стріляй, як дівчисько

Сонце помалу заходило, а я сиділа там і, як ми казали, «літала на стільці», досі не вірячи, що я на підготовці пілотів. Я подумки пролітала все те, що пролітали вони, і уявляла, як крок за кроком сама перевіряю швидкість польоту, зменшую оберти, опускаю закрилки і пробігаю очима пункти контрольного списку, які одного дня стануть моїм другим я.

Протягом тренувань ми тяжко працювали й добре відпочивали. Я доволі невиразно пригадую тодішній Геловін у Новому Орлеані, але знаю, що ми фантастично провели час. Одначе, хоч як весело нам було, ми знали: якщо перебрати міру у вечір перед навчанням, то буде геть кепсько, і, як одна зі старших, я майже не припускалася такої помилки. Час від часу хтось приходив на заняття, посинівши, з червоними очима й разючим запахом віскі, але здебільшого ми поводилися досить розумно. Ми знали, яка тонка волосинка між нами та нашою мрією і що нам уже неймовірно пощастило бути тут. Ніхто не хотів ризикувати заради дурощів, тож усі ми старанно піклувалися одне про одного, коли пили-гуляли.

Після тижнів лекцій і симуляторів нарешті настав час аеродрому. Я пам’ятаю, що на цьому етапі підготовки в мене чи не найбільше в житті очі лізли на лоба й паморочилось у голові. Від першого польоту на реактивному літаку мені просто знесло дах. Зліт був такий, ніби я сиджу на контрольованому вибуху й ракетою мчу у виділену частину повітря. Безумовно, мені добряче полоскотало нерви, коли я робила це самотужки. Виконувати акробатичні трюки на швидкості близько чотирьохсот кілометрів за годину — це наче підібратися ближче до раю. Важко визначити достеменно, що мені найбільше подобалося в польотах на потужному «Твіті». Я обожнювала кожну мить. Гадаю, виокремити можна відпрацювання методів виходу зі штопора.

У цій фазі підготовки ми спеціально вводили літак у штопор. Уявіть, що ви вчитеся гальмувати машину на льоду. Звісно ж, у повітрі рівень небезпеки експоненційно зростає. Цей маневр ніколи не виконують самостійно — тільки з інструктором. Навчитися виводити літак зі штопора означає засвоїти відразу кілька речей.

По-перше, ви вчитеся виходити зі штопора. По-друге, дізнаєтеся, як розпізнати застережливі сигнали звалювання, усвідомлюєте, як це відчувається всередині літака, щоб уникнути самого штопора. Що вищий кут атаки (кут крила відносно вітру), то менший коефіцієнт аеродинаміки повітряного потоку. У критичній точці весь потік просто зникає з-під крила; пілоти називають це звалюванням. З вини учнів, що звалювали літальні апарати під час повільних поворотів, які доводиться робити перед приземленням, сталося забагато смертей, тож навчання виходу зі штопора набуло надважливого значення. І, нарешті, ви вчитеся технік контролю над літаком і починаєте на практиці розуміти всі його можливості.

На навчаннях ми спочатку з неймовірною швидкістю злітали на велику висоту. Я уважно стежила за альтиметром — на висоті близько семи тисяч п’ятисот метрів літак уже починало ковбасити. Я спрямувала його носом угору, і ми почали втрачати швидкість; сигнали про близьке звалювання йшли без упину. Ніс літака був піднятий на шістдесят градусів, у вітровому склі видніло саме небо, швидкість зменшилася з трьохсот двадцяти кілометрів за годину приблизно до вісімдесяти, і я ось-ось мала втратити весь повітряний потік з-під крил. Свідомо.

За допомогою штурвала я задирала ніс і намагалася триматися на тому ж рівні — літак почав тремтіти й підійматися вище й вище. Я боролася зі звалюванням так довго, як тільки могла. Нарешті фізика взяла гору й ліве крило «впало». Почався штопор, і ми стрімголов помчали вниз до землі. П’ятдесят метрів за секунду — і ми під гладким склом ліхтаря кабіни екіпажу[2]. Із землі, мабуть, здавалося, ніби літак — це фігурист, який обертається й летить з хмари головою донизу.

Коли на дезорієнтувальній швидкості довкола замерехтіли сині й зелені лінії горизонту, я, рівномірно дихаючи, зосередилася на панелі інструментів.

Я потягла на себе ручки корекції газу й одночасно поставила в нейтральну позицію стерно й елерони. Потім різко смикнула до межі ручку керування на себе, втиснувши педаль повороту в підлогу в протилежному від нашого розкручування напрямі. Після чергового повороту я відштовхнула ручку керування до межі, захоплюючись неймовірною слухняністю цього прекрасного літака.

Коли я вийшла з глибокого піке й стабілізувала швидкість, літак вирівнявся. Мій інструктор і я знову приємно прогулювалися на висоті чотири тисячі п’ятсот метрів з середньою швидкістю сто вісімдесят вузлів. Радість наповнила мені груди. Здавалося, ніби я ось-ось закричу.

Із широченною усмішкою на все обличчя я подивилася на інструктора.

Він розтис кулаки.

— Нічого собі, — прокричав він у навушники. — Це був найкращий вихід зі штопора з усіх, що я бачив…

Моя усмішка стала ще ширшою.

— У виконанні дівчиська.

Трясця…

Підготовка пілотів передбачала не тільки адреналінові фігури найвищого пілотажу. Траплялися й неприємні миті. У нас був ранковий інструктаж: ми по черзі розповідали класові про погоду, розклад та інші важливі речі. Це не тільки нудно, але й страшенно нервово: інструктори критикували нас, а інші учні сиділи, дивилися й уважно слухали. Більшість учнів у класі щойно закінчила КПОЗ чи Академію. Це були ще дуже зелені другі лейтенанти. Я служила у війську вже п’ять років, тож носила на плечах капітанські нашивки.

Мене, як ученицю з найвищим рейтингом, призначили лідером класу. Я щосили намагалася придумати спосіб зменшити напругу на ранкових інструктажах без шкоди для навчання. Дехто запропонував улаштовувати конкурс «слово дня». Хитрість полягала в тому, щоб ужити якесь слово під час ранкового інструктажу, але так, щоб не викликати в інструкторів підозри.

Кілька тижнів це працювало, однак дуже швидко приїлося. Того дня вже на попередньому інструктажі я знала, що маю говорити, і відчувала, що