Марія Хіміч - Байстрючка

під квартирою, а чоловіків її шпетив через двері, боячись їх відчинити, щоб дружина не завдала йому у відповідь важких тілесних ушкоджень.

На шостому — приходив зять тітки Галі та дядька Степана, виламував двері, давав пенька тестеві й заносив до квартири бебехи улюбленої тещі. Зять просто боявся, що теща прийде до нього жити.

На сьомому — Степан поволечки виходив із запою, вибачався перед дружиною, каявся й від усвідомлення своєї вини бився головою об стіну в кухні. Що цікаво — саме в кухні, бо її стіни були обкладені кахлями.

Холодні кахлі морозили письменнику чоло, і він починав складати докупи свої п’яні думки, щоб із них зліпити бодай щось читабельне…

Я якусь мить повагалася перед оббитими чорним дерматином дверима дядька Степана й тітки Галі, а потім натиснула на кнопку дзвінка.

Як і думала, двері відкрив дядько. Він був у негліже, тобто в теплому чоловічому халаті до п’ят, одягнутому на голе тіло. На грудях поли халату розходилися, і було видно волохаті жирні груди третього розміру. Я боязко поглянула на Марка: чи, бува, його не відлякає будуарний вигляд сусіда. Але той лише заспокійливо всміхнувся.

Привіталася, представила чоловіків одне одному (Марко першим простягнув свого краба, і дядько Степан його потиснув) і щось почала белькотіти про те, що мама ще не зварила картоплі на вечерю. Дядько все зрозумів і ширше відчинив двері.

Тітка Галя була на роботі. Про неї нагадувала ще тепла плойка біля дзеркала (тітка завжди намагалася тримати себе в повній бойовій готовності до знешкодження чоловіків своєю красою), невловимий аромат дешевого дезодоранту й відкритий тюбик ядучо-рожевої помади.

Дядько Степан, очевидно, саме прокинувся після ранкового променаду. Його пика була пом’ята, очиці ледь виднілися з-за круглих щік, які були ніби набрані водою.

— Кави? — прохрипів він.

— Не відмовлюся, — білозубо всміхнувся Марко.

— Я теж, — проквилила за компанію, хоча раніше кави не пила зовсім. Тим більше з дядьком Степаном. Це вам не бульбашки з жувальної гумки надувати!

— Зараз зроблю. — Сусід важко, перевальцем, як качка, поніс свою тушу до плити.

Ми з Марком всілися на табуретки й спостерігали, як дядько дістає смажені кавові зернята, перемелює їх у машинці й насипає у джезву.

— Кава має бути як жінка: гаряча й солодка, — сказав він і багатозначно поглянув на Марка.

Відчула, як мої щоки залив рум’янець. На що це натякає дядько Степан?

— Ви — письменник? — поцікавився Марко.

— Так, — з гордістю сказав дядько Степан і пішов в іншу кімнату.

Незабаром він повернувся. У його руках була тоненька книжечка.

— Дарую! — дядько, перш ніж урочисто вручити її Маркові, розгорнув книжечку й поставив свій автограф.

Марко не менш урочисто, обережно, ніби новонароджену дитину, узяв до рук книжечку. Я заглянула через його плече (м-м-м, від запаху мого брата можна було втратити глузд, він пахнув, як здобна булочка з яблуками й корицею) — це була краєзнавча розвідка про гонористу польську красуню Евеліну Ганську, що якусь там сотню років тому жила неподалік від мого містечка й полюбляла французьких прозаїків на сніданок, обід і вечерю. Цю розвідку дядько Степан написав на пару з місцевим істориком, який умів скніти в архівах і знаходити цікаві маловідомі факти, проте не розумів, як їх подати читачеві. «Випікав» краєзнавчу оповідку вже Степан, перериваючись на ранішню каву й вечірню чарку або, навпаки, — на вранішню чарку й вечірню каву.

— Мені Ксеня розповідала, що ви пишете оповідання, — мовив Марко.

Раптом сусід нахмурився. Сам того не відаючи, брат наступив на його мозоль. Так-так, дядько Степан давненько не брався за перо писати життєві іронічні оповідки, алкоголь струїв розум і серце… Він сам це прекрасно усвідомлював, що найжахливіше.

Сусід скривився й узяв до рук свою дерев’яну смердючу люльку. Набив туди тютюну. Я відчула, як до горла підійшла нудота — напившись кави на голодний шлунок, від запаху буркотуну хотілося поцілуватися взасос з унітазом.

— То Марко — твій брат? — поцікавився дядько, уміло перевівши стрілки з себе — на мене.

— Є-є, ні, тобто так, він мій двоюрідний брат, — на ходу придумала. Мені було страшенно соромно зізнаватися, що моя мама…

— Я — син дядька…

— Дядька Йозефа. Він живе в Києві. Це старший брат моєї мами, — на ходу придумала. Серце дзвеніло, як скажений будильник.

— Брата твоєї мами, здається, звати Коля, — пригадав дядько Степан.

Мені заціпило.

— То ви наплутали. Коля — її старший брат, а Йозеф — теж старший брат, від першої дружини батька, — з дружньою посмішкою пояснив Марко.

Ми з дядьком Степаном на пару глибоко замислилися.

— Ну ясно, — нарешті сказав сусід, хоча з вигляду ясно йому не було.

Ми ще трохи потеревенили, і до квартири просто без стуку ввалилася Варварка.

— Ходімо вечеряти! — безцеремонно заявила вона.