Марія Хіміч - Байстрючка

Дядька Степана вона не запросила, хоч він, схоже, був не проти.

У кухні мама відсунула від стіни стіл, накрила його синтетичною білою скатеркою, з якої сипались іскри, розсипала по тарілках гаряче картопляне пюре. До бульби був оселедець, сир й узвар.

Я жадібно облизнулася.

Мама їла акуратно, без апетиту й час від часу поглипувала на Марка. Мабуть, порівнювала його з Назаром. Мені було цікаво, про що вона думає.

Брат весело розповідав якісь історії зі свого життя. Чоловіки повинні мати про запас із десяток оригінальних побрехеньок, щоб було чим забивати вуха мовчазних жінок.

— Де ти навчаєшся? — нарешті порушила мовчанку мама.

— В аграрному університеті, — бовкнув брат.

Мою маму перекосило, але за мить вона повернула своє обличчя в нормальне положення.

— Може, тобі картоплі покласти ще? Їж, не соромся! — просокорила вона.

— До речі! — увімкнулася в розмову Варварка. — Твоїм хлопцям труси не потрібні?

— Що? — мало не вдавився брат.

— Я продаю чоловічі. Хороша якість. Білоруські. Фірма! Ти запитай у них. Якщо що, віддаватиму тобі за однією ціною, ти набавлятимеш ще гривню-дві й продаватимеш їм! — Варварка дивилася на Марка дзеркально чистим поглядом.

— Я спитаю в друзів, — усміхнувся хлопець. («Боже, який сором!» — думала я).

— Як поживає твоя мама? — поцікавилася між іншим мама.

— Так і працює в магазині. Правда, хворіти почала останнім часом. Серце прихоплює.

По виразу обличчя моєї мами стало зрозуміло, що вона абсолютно не стурбована цим.

— Хай видужує, — легенько всміхнулася мама.

Із вечерею було покінчено. Поки мама готувала чай, я повела Марка показати свої картини.

— Мені потрібно з тобою поговорити, — сказав він.

Але мені так кортіло похвалитися, що я не дозволила йому нічого сказати. Нарешті він узяв мене за руку й посадив на стілець.

У цей момент двері відчинилися й до кімнати зазирнула Варварчина голова. Її цікавило, чи все гаразд. Я всміхнулася сестрі й запросила її до нас. Вона погодилася скласти нам компанію. У її руках було кілька чоловічих трусів. Мені закортіло провалитися під землю.

— Поглянь, Марку. Ти не пожалкуєш! Віддаю дуже дешево. Попробуй, яка тканина! Ні-ні, ти візьми й попробуй!

— Добре. — Марк узяв і попробував. Потім він дістав із кишені гаманець і запитав: — Скільки?

— Візьми десять по п’ять гривень, — щасливо прощебетала Варварка.

— Візьму п’ять для початку, — брат відрахував гроші.

— Ні, якщо менше, то по п’ять гривень п’ятдесят копійок, — не відступала Варварка.

— Не братиму, — брат приготувався ховати гроші.

— Що ти такий різкий на поворотах! — Варварка забрала гривні з його рук і вклала туди спіднє.

— Гаразд, — брат поки що відклав покупку подалі.

— Через десять хвилин буде чай, — сестра нарешті звалила.

— Вибач за неї, — пропищала я.

— Нічого страшного. У твоєї сестри просто скажена комерційна жилка!

Я готова була вдавити сестрицю її ж комерційною жилкою.

— Ксеню, як я уже казав, мені треба з тобою поговорити.

У мою душу закрався тихий жах. Я гепнулася на стілець і приготувалася до чогось страшного.

— Я насправді не твій брат, — мовив Марк.

— О Господи, — мені здалося, що на голову падає стеля.

— Ксеню, ти не переживай, ми спілкуватимемося й далі. Я тобі вдячний за те, що ти змусила мене переглянути своє життя. Не тільки в тебе є таємниці в родині. У моїй сім’ї — те саме. Моїм біологічним батьком є зовсім інший чоловік. Це ветеринар із нашого містечка, Ярослав. Проте Назар Писька — теж мій батько. Він ростив мене, любив як рідного.

— …Бо він не знав правди, — мої губи зрадливо тряслися, і я не могла це зупинити.

— Я радий, що дізнався правду. Як і ти свого часу. Це потрібно.

Дивилася на нього, і мені здавалося, що він зникає. Щезли його брови, ірокез, голова, руки…

— Як я скажу мамі, що ти — не мій брат? То хто ж ти мені? Як же ми спілкуватимемося далі?

— Ти можеш їй поки що нічого не говорити. Скажеш, коли будеш готова. — Хлопець обійняв мене, і я вдячно поклала голову на його плече.

Мені стало так добре… Може, це й на краще, що Марко — не мій брат?