Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

Мартин розказав так, як його вчила пані Левська, уважно промовляючи кожне слово.

– Ти дивиси! Такой знає! – світилися по-дитячому Варварині горіхові очі. – А «Вірую»?

– І «Вірую» знає, – всміхнулася Стефка.

– Ану розкажи!

Мартин знову почувався хрущем, що залетів у вікно. Єдине, чого він хотів, це щоб його відпустили. Він тихо проказав «Вірую» і вийшов надвір.

– Чекай! За такі труди ти вже кусник хліба заробив, – наздогнала його Варвара й вклала йому в долоню принесений із дому свіжий шматок хліба.

Мартин затиснув у руці хліб і аж тепер збагнув, що в цьому світі все залишилося таким, як було. «Мамо, чого люди в селі такі бідні?» – запитував Мартин. «Бо часи такі, Мартине. Ще не скінчиласи война», – казала Стефка. «А коли вона скінчиться?» «То знає лише Бог», – зітхала Стефка й довго дивилася у вікно.

Тепер для Мартина все почалося спочатку. Не було ні хліба, ні кулеші. Про медівнички ніхто й не згадував. От лише «мамо» Мартин тепер казав завжди.

А з нього знову кепкували діти, яким ніколи нічим не вгодиш, якщо ти не такий або якщо в тебе не така, як у них, мама. І найбільше – якщо в тебе немає тата.

У дороги свої права, навіть якщо на ній повне безправ’я.

– Schnell, schnell![62] – провадив твердим голосом рослий молодий німець із зализаною набік білою чуприною. Військовий однострій, тісно затягнутий пасок, начищені до глянцу чоботи так пасували йому, наче він у них і на світ з’явився. Однак твердий і черствий гаркіт свідчив радше про протилежне: у попередньому житті він був собакою. Роль наглядача йому пасувала, як аніяка інша.

Ніхто не знав, чому їх пересадили з потяга на вантажівки, куди так довго везли й що їх очікувало далі. Невідомість страшніша від крука: очі не видзьобає, але кров вип’є. Люди мовчки сиділи в кузові, віддаючи себе на розтерзання невідомості, і понуро дивилися на цей чужий і черствий до них світ, який уже починав смоктати з них кров. Училися звикати до свого нового статусу «Ausla…nder».[63]

Ганні було шістнадцять. Висока, зеленоока, з довгою білою косою, захованою під хустину, дівчина виглядала старшою за свої літа. Широкий вельветовий кабат[64] і така сама вельветова спідниця не були їй до лиця, але й не псували її тоненького стану. Ганні було легше, ніж багатьом іншим: її забрали разом із сестрою Параскою. Тій було вже вісімнадцять. Поруч сиділи молодиці, батьки з дітьми, відданиці, різного віку чоловіки, а також дівчата тринадцяти-чотирнадцяти років, які не мали тут ні рідних, ні знайомих. Юльці було лише дванадцять. Її забрали дорогою зі школи, коли вона стояла з дівчатами посеред села. Так і не попрощалася з мамою. «Бідна допіру не знає, де я», – плакала весь час Юлька.

– Aussteigen! Alle aussteigen![65] – репетував німець із прилизаною чуприною й тицяв на будинок навпроти. Ніхто не розумів німецької, але всі схоплювали миги й жести, якими супроводжував кожне своє слово наглядач. До його обличчя можна було черкати сірники. Часом його губа сіпалася і з-під неї полискували білі гострі зуби. Це ще більше піддавало страшків. Люди зістрибували з машин і збивалися в купки. Чоловік із прилизаною чуприною тицьнув на двері. Ці двері були лише для жінок. Чоловіки мали інше приміщення та інші двері, як і інші страхи.

То була чимала зала, де майбутні остарбайтерки мали проходити медичний огляд. Жінки потроху стягали светри й надто поволі – спідниці. У самих полотняних сорочках вони шнурочком одна за одною просувалися від лікаря до лікаря. За ними припильновувало якесь старе луб’я, убране в уніформу. Воно зазирало в сто очей і гарчало на кожну, яка відступала від черги. То був наглядач. Лікарів було достобіса багато, здебільшого поляки. Найважче було з «жіночим» лікарем. Там у кабінеті сидів голомозий розгодований поляк із писком, хоч пацюки бий. Жінкам ще так-сяк. А молоденькі дівчата стояли вперше в житті голі-голісінькі перед лікарями-чоловіками, горбатячись від встиду та закриваючись долонями (хоч би одна тобі жінка-лікарка!). Діставши після огляду плескача по задниці, вони щодуху влазили у свої сорочки й ховалися в стовпищі. Коли тринадцятилітня Оксана позадкувала від обстеження, обурений лікар так розчервонівся й запалахкотів, що, не довго думаючи, добряче лупнув її по голові. Усі інші боялися навіть дихати!