Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

Спочатку в селі з’явився маленький хлопчик, дуже схожий на Луку. Його привезли якісь незнайомі люди. Казали, що втекли зі справжнього пекла й пошепки говорили про спалене село за Бугом і про те, що дружина Луки, Вірунька, загинула, живцем згоріла, а Лука живий, але тяжко поранений, зараз він у надійному місці. Христина пропонувала тим людям залишитися в її хаті, та вони поїхали до міста. Сподівалися, може, щось зміниться і їм дозволять повернутися до себе.

Лука з’явився за два роки – худющий, блідий, із запалими щоками та випнутими вилицями. Тільки очі були ті самі – чорні, з веселими смішинками. Ніколи не ревнувала його до дівчат. А от до тієї, яку привіз, трохи приревнувала. Італійка була років на сто молодшою і трохи меншою за мене, вона не розлучалася з ним впродовж останнього року. Та все ж не її, а мене Лука взяв до клубу першого вечора після приїзду. Як співала моя душа під його пальцями та смичком! Мені хотілося розповісти йому про всі роки нашої розлуки, про страх, якого зазнала разом зі старими Баскалями під час війни, про те, як чекала на свого скрипаля, як люблю його та його сина.

Він заплющив очі, грав і прислухався до мене. А коли мелодія закінчилася, глянув перед себе й побачив її. Височенька, кароока, з двома тугими русявими косами, що діставали аж до стану, вона нагадувала молоду яблуньку, що вперше розцвіла й радісно дивувалася з того свого несподіваного цвітіння. Дівчина весь час танцювала із суворим молодим чоловіком, якого чомусь називала товаришем лейтенантом, хоча на ньому виблискував новенькими ґудзиками добротний цивільний костюм. Товариш лейтенант був трохи нижчим за Луку, але ширшим у плечах, кремезнішим, а його кругле обличчя аж пашіло здоровим рум’янцем. Та я відчула, як стрепенулося раптом серце дівчини, коли її очі зустрілися з очима худющого скрипаля в однострої рядового солдата. Мусила допомогти Луці завоювати це серце.

Поєдинок із товаришем лейтенантом був жорстоким. Молода вчителька, ще зовсім дівча, яке після закінчення педагогічного училища прислали аж із Полтавщини, жила у кімнатці при школі. Щовечора на порозі того скромного помешкання виростала кремезна чоловіча постать. Товариш лейтенант приносив їй парфуми й квіти, чого ніхто ніколи не робив у селі, пригощав цукерками. Квіти вона ставила у полив’яний глечик, від парфумів і цукерок навідріз відмовлялася, запевняючи, що її організм чомусь не сприймає ні штучних ароматів, ні солодкого. Я знала, що вона говорить неправду, аби не давати йому надію. Їй солодко було від музики, якою ми з Лукою все більше завойовували її серце. І ми перемогли.

У неділю в хаті Хомуків накривали святковий стіл. Збиралися відзначити заручини Луки й Марійки. Та ще не встигла завершитися недільна служба у храмі, як у село влетіла зелена вантажівка, а з її кузова повискакувало десятків зо два чоловіків. З кабіни вийшов сам товариш лейтенант. Людей вивели на церковне подвір’я і почали говорити про те, як добре їм буде, коли вони вступлять до колгоспу. Люди мовчали, і це страшенно нервувало товариша лейтенанта. Він зірвався на дискант, погрожував розігнати на всі чотири боки це куркульське село, яке саботує план колективізації, стерти його з лиця землі та розвіяти за вітром. Люди пішли по домівках, несучи в собі страх. Вони не могли втямити, як це можна – віддати землю, коней, худобу, реманент, усе, нажите за ціле життя, в якийсь колхоз, «на обчее пользование»? Ким вони після того стануть? Як житимуть? До навколишніх сіл почали добиратися «торбешники», прошаки з колгоспної України, яка вже пережила великий голод 1933-го й тепер знов пухне без хліба. Чи не принесе колективізація таке саме безхліб’я і їм? Щойно повернулися старолісівці до своїх садиб, а приїжджі агітатори – вже біля воріт.

До Хомуків завітав сам товариш лейтенант із двома підопічними. Федот сказав, що нікуди записуватися не буде й нікому власного добра, нажитого своїм горбом, не віддасть – он яка в нього родина і кожному щось до рота покласти треба. Товариш лейтенант наказав набрати в криниці відро води, а коли його поставили перед ним, вилив студену воду на Федота. Федот відсапався, але не зронив жодного слова. Тоді підопічні товариша лейтенанта надягли на Федотову мокру голову відро й почали бити по ньому палицями.

Від того гуркоту у мене ледь не полопалися струни. Лука метнувся на захист швагра21. Товариш лейтенант наче тільки на це й чекав – ударом кулака звалив його з ніг. Ті двоє, що гамселили палицями по відрі, також накинулися на Луку. Побитого до непритомності, закривавленого, його потягли до машини, що стояла біля школи.

Марійка вибігла зі школи, прослизнула попід руками чоловіків і припала до Луки. Її підняли і відштовхнули. Тоді з відвагою маленької пташини, яка захищає своє гніздо від хижого шуліки, вона налетіла на товариша лейтенанта. Била його кулачками у груди та проклинала. Де тільки вона навчилася таких страшних прокльонів? Дивно, але її крик подіяв на нього, як окріп на войовничого півня. Він враз принишк, зів’яв, зіщулився, змахнув рукою до своїх підопічних – ті облишили Луку й пішли з подвір’я.

– Дурепа! – сердито сплюнув товариш лейтенант. – Дурепа набита! Цей сухотний скоро здохне, йому вже недовго зосталося, і ти ще на колінах приповзеш до мене.

Він сів до кабіни, грюкнув дверцятами, і машина поїхала.

Потім Лука навчався у Львові, в культосвітньому технікумі, бо щоб працювати у клубі, треба було мати радянський документ – навчання у Варшаві ніхто до уваги не брав. Повернувся з останніх іспитів – родини немає, а в хаті Хомуків розмістилася колгоспна контора. Йшов 1949 рік, багато селян насильно спровадили у вигнання – за куркульство, саботаж колективізації або