Мері Стюарт - Маленька мітла

— Через стіну, а потім в Червону Садибу, в Червону Садибу в Шропширі. Чуєш?

Мітла намагалася як могла, але з подвійним вагою їй не вдавалося піднятися на потрібну висоту. Вона відірвалася від землі на пару метрів, потім застигла в повітрі і почала крутитися біля стіни саду, поки у обох дітей не закрутилася голова, і Мері не прошепотіла нарешті:

— А ну, вниз. Вниз!

Мітла від полегшення навіть замахав прутиками і приземлилася. Діти зіскочили з неї. Тепер не було потреби тримати кішок. Тіб і Гіп прекрасно розуміли, що відбувається, і мовчали, міцно вчепившись в плечі дітей кожен усіма вісімнадцятьма кігтиками.

— Що ж нам тепер робити? — стривожено запитав Пітер. Потім він раптово підняв голову:

— Послухай! Що це?

Тепер крім шелесту вітру в верхівках дерев за стіною було чути ще один звук.

Високий, свистячий звук, Мері тут же його впізнала, і у неї навіть закололо в спині.

— Це мітла наближається. Доктор Ді. Швидше, ми повинні сховатися!

— Він знайде нас за дві хвилини. Тут лише кущі, і в саду немає ніяких укриттів, а будинок замкнений. Я вже пробував. Я хотів подивитися, чи немає тут телефону — добрий час, щоб повеселитись, скажу тобі! Дівчата все однакові. — Він потягнув її за руку. — Давай швидше в кущі. Це єдиний шанс.

Але Мері бігла до дверей будинку.

— Ні. Я ж сказала тобі, у мене є магія. Я вмію відкривати замки. — Вона витягла з кишені ліхтарик і книгу і освітила потрібну сторінку.

Пітер все зрозумів відразу. Він зрозумів її ідею. Та й взагалі, подумала Мері захоплено, не багато часу йому знадобилося, щоб освоїтись з самою думкою про магію.

— Ти зможеш? Тоді якщо ти відкриєш двері, він подумає, що ти всередині будинку, і ми втечемо через садові ворота, поки він буде зайнятий пошуками в будинку. Так?

— Нам навіть не знадобиться відкривати садові ворота.

Ліхтарик знайшов потрібну сторінку і освітив заклинання, що відмикало двері.

— Він прилетить на інший мітлі. У нас буде по одній кожному. Почекай, я зараз.

Вона пробурмотіла заклинання прямо перед вхідними дверима, і ті негайно широко розчинились, так що стало видно темний передпокій. Позаду неї почувся шурхіт, але коли вона обернулась, Пітер і сірий кіт вже зникли. Вона побігла галявиною, схопила мітлу і разом з Тібом кинулася в кущі, де присіла поряд з Пітером.

Вони якраз встигли. Просто над їх головами пролунав довгий шурхіт, схожий на шурхіт паперу, і мітла, що несла велику чорну постать, ковзнула над стіною саду і з глухим звуком приземлилася на галявині.

Доктор Ді був страшно розгніваний. Він так страшно закричав, побачивши відчинені двері будинку, що змусив Мері забитися якнайдалі в кущі, і вона відчула, як Пітер тремтить поруч з нею. Сірий кіт тихенько зашипів, але не поворухнувся. Тіб не вимовив жодного звуку. Доктор Ді зістрибнув з мітли, сердито відкинув її вбік і помчався через відчинені двері до будинку, розмахуючи над головою білою чарівною паличкою.

— Зараз я тебе зловлю, маленька відьмо! — почули вони його крик. — Розгромила мою лабораторію! Ми ще подивимося! Гомбридж чи не Гомбридж, професор чи не професор, ми ще подивимося!

Він обшукував весь будинок. То в одному вікні, то в іншому вони бачили мерехтіння зеленого світла чарівної палички.

Діти спостерігали за світлом. Зараз він, здається, в кімнаті нагорі. Ось він зник.

Пітер прошепотів:

— Він тепер у задній частині будинку. Вже час.

Вони вибігли на галявину. Мері схопила мітлу, яку доктор відкинув убік. Вона відчула, що та тремтить від нетерпіння — або їй просто здалося?

— Це моя маленька мітла! — прошепотіла вона з захопленням і полегшенням. — Вона знає дорогу додому. Ось, бери мітлу Доктора Ді. Якщо вона тільки полетить за моєю…

Але що тоді сталось. Коли Пітер узяв мітлу, вона почала брикатися і підстрибувати, і раптово вирвавшись з його рук, кинулася слідом за своїм господарем в темний дверний проріз.

— Вона прийде просто до нього! — злякано вигукнув Пітер. — Тоді він точно знатиме, що ти тут! Швидше, Мері, забирайся на мітлу і відлітай. Адже він не знає, що я тут — зі мною все буде в порядку. А вранці…

Але Мері вже бігла до воріт.

— Ми підемо разом, або так, або ніяк. У нас є магія, і ми теж дещо можемо. Сьогодні вночі я відьма, як він сказав.

Так, вона і справді показала себе. Поспіхом вона відпустила маленьку мітлу, але та тихенько скакала поруч з нею. Мері вже були не потрібні ліхтарик і книга заклинань. Вона витягла з кишені останній шматочок летить-в-ночі, натиснула на замок і прошепотіла заклинання так швидко, як тільки могла вимовляти слова.

Колодка спалахнула зеленим полум'ям і впала в траву. Ворота відчинилися, петлі заскреготіли, наче закричали від люті. У будинку позаду них почулося відлуння, це Доктор Ді закричав. При світлі зірок вони вискочили через відчинені ворота на вузьку звивисту стежку.

— Давай! — закричала Мері, і в ту ж мить Пітер опинився позаду неї на мітлі. Сірий кіт скочив йому на плечі, шиплячи від хвилювання, наче киплячий чайник. Тіб мовчав, але його хвіст так і ходив з боку в бік, ніби не міг зупинитись. — Тримайтеся всі! А тепер,