Мері Стюарт - Маленька мітла

сильніший. При світлі зірок його волосся здавалося зовсім чорним, і він грізно зводив брови. Він розмахував товстою палицею з гидкою ґулькою на кінці.

Нарешті він перестав махати палицею, уважно подивився на неї і здивовано промовив:

— А я ж тебе знаю. Ми десь зустрічалися, тільки я не пам'ятаю, де. Ти хто?

Мері відступила на крок від його страшної палиці.

— Я ніколи раніше тебе не бачила. Мене звуть Мері Сміт з Червоної Садиби. А ти підмайстер Доктора Ді?

— Доктора як? Звичайно, ні! — його голос звучав здивовано і обурено, але кийок він опустив. — Я — Пітер, син вікарія, я теж живу в Червоній Садибі, в селі, але я… — він перевів подих.

— Так, звичайно! Я бачив тебе в Садибі на фотографії, ось чому я вирішив, що ми знайомі. Тато сказав, що ти живеш там з тітонькою.

— А мені сказали, що ти на канікулах, — сказала Мері.

— Ми тільки сьогодні повернулися. Але що ж це? Як ти сюди потрапила? І чому я повинен бути чиїмось підмайстром? Хто такий Доктор Ді?

— Ти не знаєш? Це його будинок — вірніше, я думаю, що це його будинок.

Він дивився на неї сердито, але більш спокійно, що додало Мері впевненості. Вона додала:

— А ти тут що робиш?

— Я прийшов шукати свого Кота, — відповів Пітер.

— Так це твій! — закричала Мері. — Сірий? Гіп, так?

Він кивнув.

— Коли ми повернулися, містер Спенсер сказав, що Гіп тиждень тому зник, і з тих пір його ніхто не бачив. Ми всюди шукали, весь день. Мама і тато сказали, що він, мабуть, заблудився, але я ж знав, що це не так. А потім я знайшов записку під одним з квіткових горщиків на полиці. У ній було…

— Я знаю, що там було. Це була розписка за «ОДНОГО ПОМІЧНИКА ДЛЯ ЕКСПЕРИМЕНТІВ З ПЕРЕТВОРЕННЯ», — сказала Мері.

Хлопчик напружився і знову стиснув в руці палицю.

— Так ти — таки відьма? Я не думав, що вони існують, але коли побачив тебе… Я ж своїми очима бачив, як ти перелетіла через стіну на мітлі. Я думаю, що цей твій Доктор Ді теж чаклун.

Якщо ти вирішила, що я його підмайстер! — Він підняв палицю і зробив крок вперед — Я тобі обіцяю, що якщо ти мені не віддаси мого Кота…

— Будь ласка, послухай, — Мері відступила на крок. — Я не відьма, чесне слово. Я просто випадково вплуталася у все це, як і ти, тому що у мене теж пропав кіт, і ось я знайшла обох і перетворила їх назад в котів. Я знайшла книгу заклинань…

— Ти хочеш, щоб я тобі повірив? — здивувався Пітер. — Ну і де ж вони?

— Тут, — з полегшенням сказала Мері, коли два коти з лискучою, глянсуватою шерстю вийшли з тіні.

— Гіп! — закричав Пітер, і палиця полетіла в траву, а сам він схопив кота і притиснув до себе. — Де ти знайшла його?

— Послухай, — спересердя вигукнула Мері, — зараз немає часу переказувати тобі всю цю історію. Краще б ти просто повірив мені, тому що, мені здається, нам варто забиратися звідси негайно, цієї ж миті. Ці двоє — Доктор Ді і відьма — живуть неподалік, і мені здається, що вони женуться за мною. Правду кажучи, вони досить небезпечні, — вона замовкла і підхопила Тіба.

— Давай швидше, добре? Я розповім тобі все по дорозі.

Але хлопчик не рухався.

— Є одна заковика, — зітхнув він. — Нам звідси не вибратися. Стіни гладкі, наче скло, дерев поблизу немає, а ворота замкнені.

Мері озирнулася. Він казав правду. Будинок Доктора Ді стояв посеред саду, оточеного височенною стіною. Тут не було жодного дерева, ані плюща, нічого, щоб піднятися на стіну. Навіть у тьмяному світлі зірок, вона розгледіла величезний засув на воротах.

— Але… але як ти потрапив всередину?

— Увійшов, — з гіркотою сказав Пітер. — Мені здалося, що я чую нявкання Гіпа за стіною, тому я увійшов всередину. А ворота за мною замкнулись, безшумно, як по маслу, і я стирчу тут вже багато часу. Мама з татом напевно збожеволіли. Вони, мабуть, дзвонять в поліцію і розшукують мене. Зараз вже північ.

— Навіть пізніше, — відповіла Мері, для якої ця ніч була такою довгою. — Добре, тоді ми перелетимо через стіну. Тримай Гіпа міцніше.

— Правда? Так це магія?

— Ворота за тобою замкнула магія, будь впевнений, — відповіла Мері. — Але і у мене є дещо в запасі, скажу тобі. З цієї мітлою є проблеми — вона Доктора Ді. Я не впевнена, що зможу змусити її відвезти нас додому, але вже через стіну ми перелетимо.

Вона дістала з кишені залишки летючої-вночі і розтерла сік між пальцями:

— Хапайся за неї і тримайся міцніше. Ці мітли такі смішні, вони іноді брикаються.

Але ця не брикала. Мері потерла її соком летючої-вночі і скомандувала: