Іванна Боразан - Ігри долі

що то був нещасний випадок. Від цього ніхто не застрахований. Це все ти винна. Винна у тому, що наша сім’я розпалася, це ти не захотіла мене простити, це ти вбила любов між нами.

— Звинувачуй мене стільки, скільки хочеш, але мені набридло завжди брехати, всі стали на мене зверхньо дивитися, коли побачили, як ти до мене ставишся, коли ти почав показуватися то з однією коханкою, то з іншою, а я за тобою ходила, як цуцик на прив’язі, думала, що все налагодиться, а ставало ще гірше. А тепер з мене досить, я втомилася! Я хочу свободи! Мене аж верне від усього цього, від цих стін, від людей, які мене оточують, від тебе, врешті-решт. Я хочу нормального життя, а не життя зацькованої тварини в усіх на виду. Тому я йду, і моє рішеня остаточне.

Ніколас не на жарт злякався поведінки своєї дружини. Вона завжди була тиха, ніколи йому не перечила, а тут…

— Куди ж ти дінешся? Поїдеш до батьків і будеш потім розказувати, який я злий — презлий монстр, який знущався над тобою?

— Ти, явно, мене погано знаєш. А ти що, злякався чорного піару? Не хвилюйся, я не зашкоджу твоєму бізнесу, тим більше, половина якого моя.

— А-а. Ти грошенят захотіла? Я тебе мало забезпечую? Ти маєш все, що потрібно, твій гардероб перевищує розміри ценральної площі, тебе годують, як королеву, ти живеш в хоромах, а тобі все мало?

— Не щастя в грошах, ні в гардеробі, ні в їжі. Все це не моє. Ти купляєш все, що тобі подобається, а не мені, ти все робиш мені на перекір. Можливо, ти колись зрозумієш, що мені не потрібні твої гроші, я й без них виживу.

Сказавши це, Анна зі сльозами на очах вибігла з кімнати. А Ніколас продовжував стояти на тому самому місці, що і стояв, а його обличчя побагряніло від люті. «Ну й лицемірка, а ще з себе святошу видавала. Всім потрібні мої гроші. Але нікому вони не дістануться, навіть тобі Анно, я їх занадто тяжко діставав, щоб так тобі просто віддати».

XIV

Таня Захарченко, яку, здебільшого, на роботі кличуть Тетяна Володимирівна, лише директор фірми, в якій вона працює, може собі дозволити називати її Танюша. Більше вона нікому не дозволяє поводитися із собою як з «пані-братом». Себе вона вважає набагато вище, ніж будь-кого із службовців фірми, хоча займає всього-навсього посаду секретаря директора. Але це поки що! У неї такий план, до завершення якого залишилося, буквально, кілька «кроків», і тоді настане її час, тоді всі перестануть над нею насміхатися і зневажати за те, що вона коханка директора. Ні, скоро вона стане дружиною Ніколаса Харта, хоча він про це навіть і не підозрює.

Ця «замухришка» йому вже надоїла. Що він в ній знайшов? Свята простота, ніякої іскорки, але Ніколас вперто не хоче з нею розлучатися. Та нічого, над цим треба подумати і легенько його підштовхнути до цієї думки, але ненав’язливо, бо останнього разу, коли вона згадала про розлучення, вони мало не розійшлися і тільки завдяки її терплячості вдалося відновити ці стосунки.

«Я надто багато вклала в те, щоб ми були разом і я не можу тебе втратити через необдуманий вчинок. А що робить його дружинонька? Та нічого, анічогісінько. Вона тільки і вміє що скиглити, який несправедливий світ, як їй погано живеться, яка вона нещасна. Та вона лише невдячна людина. Їй так пощастило: вона одружена з таким чудовим чоловіком, який їй ні в чому не відмовляє, дбає про неї, а що одержує у відповідь — чорну невдячність. От їй би жилося, як мені, жити на копійки, працювати на будь-якій роботі, щоб прогодувати хвору матір, не мати грошей на хорошу освіту і одягатися лише з SECOND HANDу, не говорячи про те, які помиї замість їжі потрібно було їсти. А вона на всьому готовенькому та ще й скиглить, що світ несправедливий. А світ якраз справедливий, щодо мене це точною. Я вибилася в «люди», вийду заміж за багатія і буду жити до самої смерті «приспівуючи»».

«Так тобі потрібен Ніколас Харт, чи його гроші?»- запитав внутрішній голос Таню.

«І те, й інше. Не часто зустрінеш такого чоловіка та ще й з грошима. І, знай, я цей шанс не втрачу. Я буду розумніша за його дружину і від себе ні на крок не відпущу», — заспокоювала себе і переконувала свою совість Таня.

— О, легкий на помині, — сказала сама до себе Танюша, яка увесь цей час була в кабінеті Ніколаса, щоб як завжди його зустріти обіймами, і дивилася у вікно, обдумуючи стратегію досягнення своєї мети — стати дружиною Ніколаса Харта.

Вона бачала, як зупинялося його чорне авто на парковці, як він виходив з машини, як грубо закривав її дверцята. Це могло означати одне — знову знервований, і, судячи по ранній годинні, до такого стану його довела дружина.

«Здається мені, що досягти своєї мети мені буде зовсім просто, ще кілька таких вибриків Анни, і Нік назавжди забуде про неї і буде тільки моїм».

Не встигла Таня відійти від вікна, як у камінет увірвався злий як «чорт» Ніколас.

— Ти що тут робиш? — «гаркнув» до Танюші Нік.

— Працюю, — відповіла та.

— Ти що, знущаєшся, що ти робиш в моєму кабінеті? — не вщухав Ніколас.

— Те, що й завжди, тебе чекаю, коханий, — грайливо мовила Таня. Її не налякати грубістю. Не раз таке бувало, а іноді й гірше, та вона знала, що своїми пестощами заспокоїть, а потім і розбудить пристрасть будь-якого чоловіка, а Ніколаса і поготів. Завжди його буйний темперамент вона направляла у інше русло, яке приносило обом задоволення, навіть у його кабінеті.

— Ти що, дурепа! — кричав Харт, — скільки разів тобі казати не називати мене так на роботі.