Світлана Горбань - Зодчий із пекла

бізнес-література й детективи. І металеві моделі старовинних автомобілів. Ольга Володимирівна пояснювала завченим тоном екскурсовода:

— Їх зроблено вручну, з точним повторенням оригіналів. Кирило особливо любить ось цей «Рено» 1896 року. Дивіться, як карета, тільки без коня! А цей — «Мерседес Гран-Прі» 1914 року випуску, — вона взяла обома руками блакитну тридцятисантиметрову машинку, але він спитав, лише побіжно ковзнувши байдужим поглядом:

— Цікаво, скільки коштує така іграшка?

— О-о-о-о… — Ярижська приємно усміхнулась, — десь так, як непогані туфлі…

Туфель у неї вистачало. З гордістю показала величезний гардероб. Примірила жакет, зітканий з бісерних квітів:

— Подобається? Ми купили його в Дюсельдорфі, на показі «Моден шоу». Там є такий салон, здається, «Катрін». Повірте, я ще не бачила такого ажіотажу! Колекцію розхапали просто з подіуму! Ми були вперше й розгубилися. Кирилові довелося перекупити цю жакетку в одного шведа…

Милувалась собою перед Кінчевим і люстром, а за стіною кілька годин тому вбили дівчину…

У залі, де її знайшли, балкон не замикається. Просто зачиняється зсередини…

Навколо будинку ходив Гапченко…

Там, на балконі, вони з Ярижською курили. Ольга взяла з підвіконня, із заздалегідь покладеної там пачки, довгу сигарету, нервово клацнула сріблятою, з ребристою поверхнею запальничкою. Він також витяг з кишені брюк свою пачку, жестом попросив запальничку. Прикурив, затримав у руці:

— Красива штучка!

— У вас є смак! — видихнула вона в обличчя. — Це Данхіл! Купила Кирилові на день народження, а він кинув палити. І мені радить. А мені було приємно подарувати не просто стильну, а й дуже дорогу річ. Причому виключно за свої гроші. Повірте, я за неї двомісячну платню виклала!

— І як він до цього поставився?

— Купив норкову шубу.

Два різних тютюнових запахи кружляли в повітрі, змішувались, танули… А між курцями було лише відчуження.

У великій залі, яку тут називали Маленькою, знайшли дівчину…

Біля балкону — зелений більярдний стіл з киями й розсипом куль відтінку слонової кістки. В іншому куті — великий бронзовий Будда, поруч нього — грамофон зі срібною трубою. У третьому куті, у каміна, — ще один старовинний годинник, менший, ніж у їдальні, підліткового зросту, з овальним верхом та мережевним різьбленням. Посередині — чорний рояль, пустуватий, без нот. Над ним схилила віти жива пальма. Кілька невеликих зелених диванів з подушками та м'якими іграшками-звірюшками…

Колишній музей…

У вітальні перед вхідними дверима інтимно світилися жовті бра з бронзовими інкрустаціями. У їхніх приглушених променях здавалися більш домашніми і порожня дерев’яна шафа-вішалка, і великий фікус, і череватий столик зі смішним телефоном, що здавався бутафорським — у стилі початку ХХ століття, з довгими шнурами й випнутим цифрами диском. Поруч лежали простацька кулькова ручка й пачка чистих зеленкуватих стікерів. І він сказав тихо, ніби лише для себе:

— Ви не помічали, що будинок всередині здається більшим, ніж зовні?

— Так, — відгукнулась економка з-за його плеча, — помічала. Кругом — високі старі дерева, тому звідти він і виглядає меншим. У порівнянні…

— І це при тому, що стіни такі товсті, зменшують метраж…

Товщина стін вражала. Неподалік розкішних сходів він прикинув, розчепіривши руки:

— Більше за метр… Значно більше. Одначе, й будували тоді…

Він розставляв на схемі номери, майже засинаючи. Кімнати для гостей — жовта, блакитна, маленька… Ще якась… А-а-а, VIP… Ванни, туалети, завіски, ламбрекени, жалюзі… Сходи, такі різні. Головні на другий поверх — театрально-розкішні… А до башти — спартанські гвинтові… Та все одно гарні…

Тендітна чорнявка на портреті… Вона тут жила колись…

Дивилась, наче жива…

Кінчев довго пахкав сигаретою біля розчахненої кватирки. Потім роздивлявся свої креслення. План, звісно, непрофесійний, архітектори креслять не так, але для його роботи згодиться. Навіть дуже.

Спіритичний сеанс

Ковзало по темно-горіховій поліровці столу горезвісне блюдечко. Ледь чутно, неприємно рипіло. Тремтіло, затиснене зусебіч беззахисними пальцями. Найсильніше здригалися найдовші та найтонші — з некрасивими бугорками суглобів.

Схожа на підстаркувату худорляву грузинку Магнолія Федорівна, медіум цього сеансу, низьким загробним голосом промовила:

— А тепер скажи нам, хто ти, о дитино пітьми.

Всі враз напружилися й почали дихати глибше.

Віра недоречно згадала, як сміявся з її захоплення старший брат Іван. Весело сердився, ходив по кімнаті, розмахував руками, а вона лише слідкувала за ним очима, сидячи на дивані.

— І хто ж вас тільки не переконував, що де — дикість! Ти б, Верунчику, хоч журнали почитала…

— Я читала… — почала було вона, але Іван не дав договорити:

— Що читала? «Спиритический журнал»? Чи газету «Вестник медиумов»?

— Навіщо ти так?..

— Та ще тридцять років тому при Петербурзькому університеті ціла комісія працювала. Очолював сам Мендєлєєв! Вони беззастережно довели, що це ви самі рухаєте вашу тарілку.

— Самі?! По-перше, не тарілку, а блюдечко, по-друге, ти хоч раз спробував?

— І не стану. Існує задовільне наукове пояснення. І чіткий висновок: спіритизм є марновірством та забобоном. За-бо-бо-ном. І крапка.

Віра легким поштовхом скинула м'які домашні туфлі. Забралася на диван з ногами. Слабко заперечила:

— Проте воно рухається само. Розумієш — само.

— Дурниці! Це несвідомі рухи. Ваші же.

— В усіх? В усіх учасників сеансу?

Він фиркнув:

— Тремтіння рук складається. Чи просто груповий гіпноз. Медіумом може бути не кожен, так? Скоріше за все, людина, що володіє гіпнозом. А ви й радієте: духи! З того світу! Розмовляють з нами!

Він сміявся, а Віра дивилась на свої сірі туфельки. Сірі на візерунчастому килимі…

Ах, як Ваня помилявся!