Лідія Гулько - Царський пояс

Вхід у печеру світився. Чим ближче хлопчик до нього підходив, тим яскравішало світло. Раптом йому прямо в очі вдарили два потужних прожектори. Він не втримався на ногах і впав. Зверху його притиснув до прибережного піску важкий мішок. Прожектори погасли.

Широко розплющеними очима Мишко уперся в кота. Сірого. З величезною головою, але куцим хвостом. «Комишевий гігантський кіт», – шмигнула думка в голові. Котяра, дійсно, був незвичайний. Не тільки надміру великою головою і куцим хвостом. Очища у нього були, мов електричні фари на автомобілі. Вони вмикалися і вимикалися, мовби реле.

Котяра неживим, металевим голосом нявкнув:

– Перепускний контроль. Перевірку здійснено. Проходьте. Не зупиняйте конвеєра.

Хлопчик підважив мішок і переступив поріг.

Печера нагадувала комору, видовбану в камені. Уздовж стін мерехтіли купи насипаного золота. На самому вершечку, мов сніг на горі, сяяли перли. Внизу сяяння було надзвичайно потужне. А все через діаманти, що віночками обрамляли купи золота.

Мишко скинув із плечей мішок і присів. Він грався блискучими камінцями.

– Не затримуйте конвеєра, – холодно нявкнуло вгорі.

Мишко здригнувся. Кота він не побачив. Голос плив з-під стелі.

Хлопчик прожогом вибіг з печери. Біля входу налетів на утопленика, що пер на собі важкий мішок.

– Не висипали товар. Не забрали мішок, – монотонно нявкнуло знову.

– Сам висипай, – огризнувся Мишко.

Вкрай сумний він поплентався назад на підводний завод.

На заводі пусто. Жоден утопленик не вештався. Михайлик цій обставині спочатку зрадів, але згодом, коли поміркував, засмутився. «Утоплеників зірвали з робочих місць. Погнали підпилюють міст. Водяний багне потопити торговців-греків та озброєних вершників, що караван охороняють. Треба негайно попередити їх про небезпеку. Як вийти з озера? Богиня Апі, що живе в каблучці, не з’являється. Вона все ще сердиться на мене. Адже я привласнив золотий ключик», – думав невесело він.

– Хлопчику, чому ти байдикуєш? Чому не працюєш?

Мишко обернувся на голос. Неподалік стояла вродлива жінка у білих шатах. Обличчя в неї біле, кругле і добре. Мишко благально склав руки.

– Тітонько, мені обов’язково треба повернутися до Ії, моєї сестри. Ми з нею подорожуємо до Ольвії.

– Звідси, хлопчику, не повертаються до рідних. Розкажи, яким чином ти опинився на дні озера?

– Я не послухався великої богині Апі, яка живе у батьковому персні. Я привласнив золотий ключик. Потім мене схопила Богинка. Вона хотіла викрутити мені ноги і руки. Болотниця мене лоскотала. Болотяник хотів утопити, а Ічетик – перетворити на комишевого кота. Інчутка вихопив мене з болота і передав Водяному. Так я опинився в озері, – зовсім тихо закінчив Мишко розповідь про свої поневіряння.

– Бідолашна дитина, – скрушно сказала жінка в білих шатах. – Я дружина Водяного, але жалію всіх утоплеників, особливо хлопчиків. У мене теж був колись синок. Схожий на тебе: білоголовий, з відстовбурченими вухами.

– Тітонько, ви така гарна, як моя мама, котра дуже далеко від мене. Будьте ласкаві, допоможіть мені вийти з озера.

– Гаразд. Ти ввічливий хлопчик і розчулив мене. Тільки пообіцяй мені, що завжди слухатимешся великої богині Апі.

– Обіцяю. Я пісок з’їм, щоб ви, тітонько, мені повірили.

– Я тобі вірю. Давай, дитинко, ручку. Виведу тебе зі зачарованого озера.

Запряжені коні нетерпляче кресали копитами. Їздові вмощувалися на козлах. Ія походжала туди-сюди і нервово кусала нігті. Мишко підкрався ззаду і гавкнув. Дівчинка від несподіванки підскочила. Вона похмуро придивлялася до брата. По хвильці присікувалася до хлопчиська:

– Де тебе так довго носило? Скоро вирушати, а тебе немає і немає.

Враз високо плигнула і накинулася на неслухняного з кулачками. Мишко ледве ухилявся від стусанів. Потім і сам витріщився на сестру. Кричав, мовби до глухої:

– Я у розвідку ходив! Утопленики підпилюють міст, щоб коні з возами у воду попадали, а люди потонули. Мішки з піском будете тягати дном озера до печери.

Ія струшувала головою. Усі сорок кісок на ній гадюками ворушилися.

– Які утопленики? Які мішки?

– Розумієш, глибоко, на дні озера, є завод. На заводі працюють утопленики, – почав повільно і виразно пояснювати Мишко.

Ія його перебила:

– Годі вигадувати. Залазь у будку, бо вирушаємо в дорогу.

Мишко протестував:

– Але через міст не можна їхати. Стояки підпиляні – міст обвалиться під вагою каравану!

Ія швидко лопотіла віями. Вона гарячково думала: «Хлопчисько порушив дану мені обіцянку. Тільки з допомогою персня можна побачити невидимих істот, спілкуватися з ними. Отже, Мишко використав перстень і потрапив у халепу». І через це вона ще дужче образилася на брата. Але часу для гарячої сварки, на жаль, не вистачало.

Передні вози, поскрипуючи застояними колесами, виїжджали на дорогу. Ія спершу боляче штрикнула Мишка під ребро, а потім прожогом доганяла старшого караванника. На ходу кричала:

– Начальнику, міст потрібно об’їхати. Я чула: міст несправний, під ним чорти.

Начальник зупинився. Сумовито роздумував уголос:

– Мене й самого Вакула насторожив. Якийсь підозрілий. Гадаю, коваль за одно з нечистою силою, що в тутешньому яру та болоті водиться. Кажуть же: було би болото, а чорти найдуться.

Він подивився уважно на Ію. Сказав веселішим голосом:

– Дякую, доню. Випробовувати долю не будемо, а поїдемо іншим шляхом. Коні підковані. Не важко й об’їхати. Тихіше їдеш, то… що?

– …далі будеш, -доточила приказку дівчинка.

Обоє дзвінко сміялися.

Озброєна до зубів охорона розступилася, пропускаючи вози, повні скіфського краму. Високі колеса дружно торохтіли: «Ми вдома, ми знову у щасливій Ольвії!»

Мишко у великому місті вперше. Раніше він наслухався від шамана й