Лідія Гулько - Царський пояс

Ії про ольвійські дива. Атож витягував шию та повертав навсібіч голову, щоб ті дива вочевидь бачити.

– Пхе, – незадоволено сопів, – Казали: Ольвія – щасливе місто. Велике і цікаве. Не бачу нічого цікавого. Рухаємося якимось жовтим тунелем. От і все.

– Ні, не все. Ти просто телепень, тому тобі не цікаво. Знай, за жовтою стіною двори з кам’яними будинками, садками і виноградниками. У дворах портики, вкриті черепицею, де відпочивають. Гречанки люблять вишивати, плетуть красиві речі. Деякі читають книжки чи грають на кітарах. Чоловіки п’ють вино і дивляться на річку. А по ній пливуть човни під білими вітрилами.

Мишко прагнув довести Ії, що не телепень. Сумлінно вдивлявся в жовту стіну, уважно вивчав кожну тріщину на ній. І дуже зрадів, коли дещо помітив. Вигукнув:

– Бачу в стіні малі двері, також бачу великі. Гадаю, перші – то хвіртка, а другі – ворота. Вони ведуть у двори, до портиків.

– Мишо, ти виправляєшся. Молодчина, – похвалила його сестра, мовби маленького.

Повчала його:

– А тепер подивися праворуч. Та не туди, дурню. Під ноги перехожим дивись. Бачиш рожеву бруківку? Отож-бо. Бруківки у скіфів немає. Там після дощу люди брьохаються у болоті, як свині. А в Ольвії дороги бруковані камінням. О!

Мишко зсунув докупи вигорілі на сонці брови. Він образився на сестру. Називає його образливими словами. То телепнем, то дурнем. Проте Ія не зважала на насуплений вигляд товариша. Жваво розповідала:

– Ми їдемо головною вулицею. Вона тягнеться від одного кінця міста до другого. Окрім головної вулиці є ще дві. Вони теж довгі, але звичайні. Ми у Верхньому місті.

– У такому разі має бути й Нижнє?

– Аякже. Я живу в Нижньому. А у Верхньому – багатії.

Глуха стіна розірвалася. За нею відкрився широкий майдан. Його оточували білі будинки, стіни в яких підпирали білі колони.

– Головний майдан Ольвії, – захоплено повідомила Ія, що взяла на себе роль всезнаючого гіда. – У неділю та свята на майдані гуляють містяни, ошатно вбрані. Вони відпочивають і гризуть горішки.

– А то що за високий будинок? Він з білими колонами. Палац короля?

– У цих будинках не живуть, а працюють. Короля в Ольвії немає. Усе вирішує народ. Збираються на майдані, довго галасують, навіть чубляться. Але щось одне та вирішують. То храм бога Зевса. А перед ним великий камінний стіл – жертовник.

– На ньому спалюють людей?

– Та ні. Жертва – це щось смачне: мед, олія, запечений баранчик. Або тканина чи прикраси. Хто що має – те й кладе на жертовник.

– У будинку, що з білими колонами, ти була?

– Ходила близько, але всередину мене не пустили. Усі, що там ходять, дуже заклопотані. На ходу читають папери і кудись поспішають. А от увечері – вже нікуди не поспішають. Тоді з будинку лине музика. Татко казав, що там концерт. Бачила через вікна жінок у гарних сукнях, із розпущеним волоссям. Ось моя матуся очуняє, ми теж підемо в концерт.

– Не в концерт, а на концерт, – виправив Мишко сестру.

Він зрадів, що втер їй носа. Зібрався й іншим слівцем її ущипнути, але не встиг. Його хтось випередив.

– Привіт, нечепуро! Вернулася з мандрів?

Біля їхнього воза стовпилася засмагла, в коротеньких платтячках і сандалях, дітвора.

– Так, повернулася. І буду вас ще більше лупцювати. Уже не радієте?

Дітлахи неголосно хихикали. Проте від воза не відходили, чимчикували далі. Навперемінку запитували:

– Однооких дикунів бачила? Амазонок також? А скіфів у Степу? Які вони, страшні? А то хто з тобою? Забився в куток і мовчить. Фу, скіф смердючий.

Мишка аж затіпало від почутого. Мало того, що Ія його ображає, а тепер ще й ці дітлахи.

Вози заїхали на територію торжка і зупинилися навпроти великої комори. Ія, а за нею неквапом Мишко вибралися з повозки. Мишко неприязно поглядав на засмаглих хлопчаків. У них задерикуватий настрій. Ще чого доброго – його відлупцюють.

– Чого витріщилися? – накричала на хлопчаків Ія. – Це Михайлик, мій братик. Він гостюватиме в мене. Розступіться, мене мама чекає.

Ія, що вдавала сердиту, міцно взяла Мишка за руку і вела за собою.

Зустріч із грецькими божками

Вони стояли на високому березі. Перед їхнім зором розкрилася панорама безмежного водного плеса. Воно скидалося на велетенське дзеркало.

– Море?! – у захваті від прекрасного краєвиду вигукнув Мишко.

– Море праворуч. Це річка Гіпаніс.

– Нічого собі річка. Я ще таких великих річок не бачив. Кодима теж широка. Але заросла очеретом і на другий берег улітку я переходжу вбрід. А кораблів же тут сила-силенна. На них катаються?

– Це трієри – вантажні судна, – відповіла повагом дівчинка (її розпирало від того, що вона багато знає). – На трієрах возять у Грецію і в Рим пшеницю. А звідти, татко розказував, везуть дорогий посуд. А ще тканину тоненьку і блискучу. Також зброю, яку купують заможні скіфи. На трієрах також подорожують. Ми з татком і мамою приїхали до Ольвії з Мілети, на трієрі. Чув про таке місто?

Однак Мишко з почутого вихопив найцікавіше – на трієрі можна кататися. Почав канючити:

– Іє, гайда на трієру. Попливемо на край світу. Пробратися на судно легко. Не забувай, з нами чарівний перстень.

– Ні, підемо до мене додому. Я скучила за мамою.

Але Мишко наполягав на своєму. Тоді дівчинка тупнула ніжкою і суворо наказала:

– Прошу, не дратуй мене, не пхинькай. Ти вже не маленький, щоб слізьми свого домагатися.

Мишко мовчки підкорився старшій сестрі.

Берег був такий обривистий і крутий, що запросто зламати ногу. Якщо не зламати, то підвернути. Ія міцно взяла Мишка за руки і повела його найкоротшою стежкою, відомою тільки їй. А найкоротший і найшвидший