Лідія Гулько - Царський пояс

шлях – часто небезпечний. Не дивно, що Мишко часто спотикався і падав, піднімався і знову об щось перечіплювався. Він поранив коліна, зчесав лікті. Зате Ія летіла, наче птаха. І зовсім не зважала на Мишкові стогони та скарги.

Нарешті збігли в долину. Мишко впав на зернистий пісок. Довго і голосно сапав. Потім сів, роздивлявся. З відразою в голосі скрикнув.

– Куди ти мене завела? Тут нема ні пристойних будинків, ні чистих наметів. Тільки купи сміття та битої цегли. Невже треба ще кудись іти? Я втомився!

– Не вередуй. Ми вже на місці, прийшли.

– Прийшли? Куди?

Відповіді не прозвучало. Ія крутнулася на одній ніжці, як дзига, – і зникла. Михайлик роззявив рота. Куди Ія зникла? Невже провалилась у яму?

Перед ним височіла купа червоної битої черепиці. Дивно, що з-під купи линули якісь звуки. Мишко прислухався. Таки так, з під землі сочилися звуки. Хтось співав, хтось бринькав на музичному інструменті, хтось дико реготав.

Коли Мишко наважився оглянути купу, то на ній виросла кудлата голова. На тім’ї гострі ріжки, а на обличчі – кошлате рило. Голова поводила маленькими дикими очками і високо плигнула.

Перед Мишком приземлилася дивна істота. До половини вона скидалася на літнього дядька. Лише ноги і сідниці, як у козла. Істота мекнула, крутнула хвостиком і поскакала на копитах із вивернутими колінами.

За дядьком-козлом із ями вилізли п’яні дівки з розкуйовдженими патлами. Вони волочили за собою флейти і бубон. Одна дівка вишкірила до Мишка зуби і п’яно варнякала:

– Малий, ходімо з нами гуляти. Не хочеш? У-у-у! Розірву тебе на шматки.

Мишко дременув від налиганих дівиць. Стоячи за купою хатнього мотлоху, проводжав дівок цікавим поглядом. Вони затягли п’яними голосами пісню. З музичними інструменти, які волочили по землі, прямували до річки.

З ями навкарачки виліз вродливий панок. З його кучерявого волосся спадав на ніс вінок, сплетений з листя винограду. Панок поправляв вінок і голосно лаявся. Мишко так осмілів, що вийшов із схованки. Панок тим часом звівся на ноги. Погляди двох, хлопчика і панка, схрестилися. Мишко хотів дременути. Але панок відвернувся і почвалав до річки.[8]

Дивна, кумедна компанія. Мишко пригадав, що раніше бачив картинки, на яких подібні істоти гуляли і пиячили.

– Так це ж бог веселощів Вакх! Чому я відразу не здогадався, – картав сам себе. – А з Вакхом його дружок – волохатий Сатир. Дівчат називають мілетами і вакханками. Швидко же чкурнули! Видно, Ія їм дала прочухана. Молодчина, сестра Ія! Та чому вона не вилазить? Ааааа, у ямі ще хтось є.

Він обережно підійшов. Побачив земляні, обвалені сходи, що збігали вниз. Із підземелля виривався дитячий плач і жіноче голосіння. Плакала, безперечно, Ія.

Мишка пройняла страшна здогадка.

– Там, внизу – лігво людожера. Він викручує Ії руки і ноги.

Хлопчик, не роздумуючи, ускочив у яму. Тримався руками за вологі стіни і спускався нижче. Несподівано він потрапив у кругле приміщенні. У кутку блимав каганець і висвічував убогу обстановку. Посередині оселі хиталася горбата темна фігура і ридала на два голоси.

Хрипкуватий, ніби простуджений, голос виводив:

– Фіалочко моя запашна! Скажи, що це не сон, а ти, моя дівчинка.

Грубому вторив тоненький, Іїн, голос:

– Матусю, ми знову разом. Я ніколи, ніколи тебе не покину.

Мишко намацав стілець і скраєчку присів. Стілець перехилився, і хлопчик із гуркотом упав на землю. Темна фігура розпалася на дві половинки. Одна підбігла до Мишка, допомогла йому підвестися. Іїним голосом половинка тараторила:

– Забився? Стільчик на трьох ніжках. Будеш про те знати, обережненько сідатимеш.

Мишко полегшено зітхнув: перед ним стояла сестра – жива і здорова.

– Матусю, знайомся: мій товариш Михайлик, – звернулася Ія до другої половинки – жінки у лахміттях. – Він скіф. Але не простий. Його батько князь.

Жінка протяжно привіталася:

– Здрааааствуй, хлопчику.

Вона голосно плямкала і розгойдувалася. Мишко уточнив:

– Тітонько, як мені тебе називати?

– Неоніла – матусине ім’я, – за матір відповіла Ія.

Сама ж тітонька заточилася і впала.

– Мамусю, тобі погано? Забилася? – впадала біля матері Ія.

Дівчинка враз ляснула себе по лобі, мовби щось пригадала. Термосила неньку, просила її підвестися.

– Матінко, ставай на ноги. Та не падай. Ми підемо з тобою до річки. Гарненько тебе вимию. Ти видужаєш. Ні, ні, не пручайся. По-твоєму не буде. Треба дійти до річки. Я тобі допоможу. Усі болячки на річці від тебе втечуть.

Неоніла смішно, наче маленька, пручалася, не підпускала до себе дочки. Хлопчик обхопив жінку за поперек. Ія взяла її міцно за руку.

Діти повільно піднімали східцями сп’янілу жінку.

Там, нагорі, вельми гарно – тепло і сонячно.

Справдилося віщування Білої телиці. Мишко визволяє з полону русалочку

Дорога до річки тяглася й тяглася. І все через Неонілу. Вона щохвилини спотикалася. А на березі загорланила пісню. Мишко знову дивувався: яка ж широка річка Гіпаніс. Протилежний берег ледь-ледь проглядався. Оце так річка!

Ія обережно підвела матір до води. Та нахилилася. І тут щось трапилося, бо Неоніла заволала:

– Ой, те кострубате страхіття мене втопить! Рятуйте мене!

Вона вдивлялася з жахом у воду і вся тремтіла.

– Мамо, заспокойся. Нема тобі чого боятися. То ти сама, – умовляла матір незворушна Ія.

– Хто? Я? Та кострубата баба – я? Ой, яка ж я страшна, худа і чорна.

Неоніла голосила, заламуючи кістляві руки.

– Матусю, не плач. Зараз я тебе викупаю. Ти знову станеш молодою і вродливою. Тіло твоє знову буде рожеве, щічки