Лідія Гулько - Царський пояс

– Не хочу. Відчепися від мене. Ти гидкий, бридкий, від тебе болотом смердить.

Очища перемкнулися. Хижо блиснуло червоне, а трубний голос прогудів:

– Цей клієнт мені не подобається. Ображає мене, князя болотяного, самого Ічетика. Котиком комишевим не хоче служити, щурів ловити. Чи бач, який розумник! Шмаркач.

Князьок устромив брудного порепаного пальця в рот. Поблискуючи жовтим оком, роздумував уголос:

– Прикро, але не виходить по-доброму… Що з малим робити? Дуже складна задачка. Як її розв’язати? Хто б мені підказав? Кого запитати?

Мишко перервав роздумування Ічетика. Сміливо вигукнув:

– Котися під три чорта. А я піду…

Однак озвучити свій задум він не встиг. Неподалік зашурхотіли крила. Ічетик разом із трьома очищами – червоним, зеленим і жовтим – буль, буль, буль! – і накрився лататтям.

Хлопчик підвів голову. Над ним тріпав крилами цуцик. Одна лапка у цуцика нормальна, а друга – без п’яти і обсмалена.

– Чого тобі? – задерикувато спитав хлопчик.

– Ти мене кликав, от я й примчав.

– Не кликав я тебе. Іди до чорта.

– Я і є чорт – безп’ятий. Глянь на цю лапку. Вона без п’ятки. Її вовчисько відкусив. Мене всі Анчуткою називають. Я на службі у Водяного, – мугикало бісеня. – Непорядок, скажу, на болоті. Ой, непорядок. Треба, щоб начальство з цим розібралося.

Мишко від несподіванки гикнув – так спритно бісеня вихопило його з болота. Перло його низько, над мочаром. Доперло до кам’яної хатинки. Зметнулося вгору і скинуло ношу в комин. А саме за Мишком слідом. Водяний із Болотяником аж підскочили, так злякалися.

– Непорядок у нашому Болотяному царстві, – мугикало монотонно бісеня, виструнчившись перед начальством. – Усякі двоногі розгулюють болотом, ухиляються від роботи. Непорядок.

– Дякую за службу, – похвалив безп’ятого Водяний.

– Служу рідному болоту!

Ічетик з усієї сили лупнув здоровою лапою по каліченій. Жалісливо заскавчав, злетів під стелю і вилетів через комин. Гай, гай, помчав на службу в рідне болото.

– Гм, – прочистив горло Водяний. Маленькі витрішкуваті очки він перевів на Мишка. – Я так зрозумів – це подаруночок для мене. Я правильно зрозумів?

– Авжеж. Так і є. Це той хлопчисько, про якого ми щойно з вами балакали. Я його наразі порішу, щоб знову не втік, – стелився листом Болотяник.

– Нє, не треба. Я сам обожнюю топити діток. Прощавайте.

Водяний хапонув Мишка за шию лускатим лапищем із перемичками. Відштовхуючись хвостом, цурпелив його за собою до лазу.

Болотяника наче вітром здуло з очеретяного крісла. Дорогою копнув Болотницю, що стогнала і переверталася уві сні. Та підскочила і дурнувато витріщалася на сердитого чоловіка.

– Здоровенькі були, пане начальнику. Заходьте, як будете у нашому районі. І не минайте нашого терему, – привітно кричав у спину Водяному господар.

– І торбинку з дарунками не забудьте прихопити, – привітно верескнула Болотниця.

– Бувайте, бувайте, – бурмотів, роздуваючи від натуги зелені косми, що висіли, мов шмарклі перед його очима, «пан начальник».

Болотяник мовчки копнув дружину. Болотниця ображено надула губи і почвалала до гнилої купи. Знову спати.

Водяний, що цурпелив Мишка, радо лупив хвостом по воді. Нарешті він в озері. Тут його батьківщина: підводні палати і заводи. Це кляте хлопчисько не тільки всю дорогу пручалося. Воно вкусило його за лапу і дряпалося. Навіть луску на пузі поздирало. Ось він його тут, у чистій воді прикінчить. Більше не буде спритний.

Злий водяний дух набрав повні зябра повітря і боляче ляснув Мишка по голові. Хлопчик пішов під воду. А Водяному тільки цього і треба. Наклав лапище на біляву голівку і не відпускає. Мишко борсається під водою, пускає ротом бульбашки. А у Водяного жижки тремтять від задоволення. Страшенно приємно топити діток!

На руці напівпритомного хлопчика сяйнула каблучка. На камінцеві висвітилася богиня. Яскраво-синє волосся Апі гойдалося у воді. Вона лагідно усміхалася, підморгувала хлопчикові. Ніби казала: «Не бійся, Мишо, я тебе в біді не залишу».

Богиня зникла. Слідом зникла каблучка, немовби розчинилася у воді.

– Клієнт готовий, випустив живий дух. Можна брати до праці, – задоволено констатував Водяний. – Ей, ти там! Постав утопленика на конвеєр.

До Мишка підплив худий чоловік. Довжелезна борода обплутувала йому почорнілі ноги, а сині нігті стирчали покрученими палицями. Він мовчки, наче сомнамбула, зачепив Мишка кістяними палюгами і потяг за собою.

Вони опустилися на самісіньке дно озера. Мишко зачудувався побаченим. Так, наче попав у величезний акваріум, де росли яскраві химерні рослини, повільно рухалися великі, малі й зовсім крихітні риби, жуки, раки. Однак тут, на дні озера, метушилися також люди. Мишко уважно придивився до них. Ні, це не водолази. На цих ані величезних окулярів, ані бачків на спині з киснем. Ці люди тупо і незмигно гляділи перед собою білими зіницями і мовчки, мов роботи, щось виконували: одні ганяли воду, другі мили пісок, треті носили мішки з намитим золотом, четверті лазили навкарачки по піщаному дну. Але лазили не безцільно. Вони збирали на дні перламутрові зерна.

«Ей, ти там» завалив на хлопчика мішок із золотом і тицьнув пальцем у бік тунелю.

Мишко покірно потяг на собі вантаж. Він гнувся під ним і зашпортувався за камінні брили, що траплялися на шляху. Здавалось, тунелю не буде кінця-краю, таким він виявився довгим. Але попереду все ж ясніло. Вода почала міліти, крізь неї пробивалися яскраві сонячні промені. Мишко значно повеселішав. Він вирішив, що втече з озера. З надією підвів голову. Але побачив над собою скляний ковпак. Крізь нього чітко проглядав міст.

Стежка, якою Мишко брів із ношею, прямо вела до печери, яку вимили хвилі. Берег у цьому місці нависав над водою камінним козирком. Тобто для людей, що гуляли коло озера, печера для споглядання закрита. Швидше всього про її існування тутешні люди не знали. Це відкриття додало Мишкові