Лідія Гулько - Царський пояс

волоссі й такого же кольору бородищі. Врешті-решт відштовхнулося від кам’яної підлоги чорним лускатим хвостом і скочило на корчомаху, що валялася біля очеретяного сідала.

Болотяник, як молодий, скочив на ноги, виструнчився і шаркнув ногою. Ще й присів з низеньким поклоном.

– О, прошу пана Водяного до господи! Здоровенькі були у нашій хаті!

– Хух, високі сходи у твоєму теремі, куме Болотянику, – хекав голосно гість і не переставав махати паском із зеленої твані.

– Так ми ж не якісь там голі й босі еллінські водяні німфи та божки, – пихато мовив Болотяник. – Ми конкретні. Нам щоб повно було у хаті. Щоб у коморі та обійсті крутилися хвости. А як же? Інакше – жаби засміють. Гм, як ся маєте, пане Водяний?

– Дякуючи нашому богові, ім’я якого боюся вимовити, – непогано. Є хліб і до хліба. Оце я вам дарунки приніс. Тримайте, куме, ширше кишені. Осьо мукичка, осьо дзбан медку, а це вже в’ялена плітка.

– Хе, хе. Бачу, вам справно платять мито і мельник, і пасічник, та й рибалки рибку підносять, – примовляв раденький Болотяник, приймаючи дарунки.

– А як же інакше? Звісно, підносять. Бо бояться. Ви ж знаєте, який я сердитий. Бувало, як розійдуся – млин підмию чи греблю зірву. У-у-у-у, як я люблю сердитися.

– Розумію вас, ой розумію. Я теж сердитий. Така насолода всім капостити та псувати те, що довго будували. А то, куме, що за вузличок у лапах тримаєте?

– Це подарунок для вашої чарівної дружини. Щось я її не бачу.

– Даруйте, моя мила вдосвіта встала. Обійшла всеньке господарство. І треба ж – перед вашим приходом прилягла відпочити. Жінко! Жінко! Чуєш мене? Прокидайся. Пан Водяний тобі дарунок приніс.

– Га? Що? Де дарунок? Ой, які гарненькі перли. А обручка яка золота. Так і сяє, так і блищить. Аж очі вбирає. Красненько дякую ласкавому Водяному. То я того… побіжу. Добро складу на купку. У скриню…

– Іди з богом, якого боюся назвати, жінко. А ми вип’ємо з кумом ситра. Вам із яким сиропом? Сам я люблю з чорничним. Переконували мене комарі, нібито у чорницях багато якихось невидимих вітамінів. Казали: дуже корисні для зору.

Болотниця задерла ногу і вискочила з хатинки через вузький отвір у стіні. Мишко кинувся за Болотницею слідом.

Надворі Болотниця зупинилася, озирнулася, нашорошила вуха. А потім, скрадаючись, залізла в зарості осоки. Присіла там, довго нишпорила у баговинні. У руках з’явилася скринька. До Мишка долинуло клацання ключика. Потім щось блиснуло. І так яскраво, що хлопчик прикрив очі. Згодом він зрозумів, що ті блиски йшли від скриньки. Він витяг шию, щоб добре все бачити. Скринька по самісінький верх була наповнена золотими монетами і дорогоцінними прикрасами.

– Тепер усе моє добро буде на одній купці, – шепотіла задоволена Болотниця.

Болотяна істота довго гралася прикрасами, цідити крізь пальці золоту крупку. А монети брала на зуб, кусала їх із заплющеними очима. Намилувавшись досхочу своїм добром, Болотниця старанно замкнула скриньку золотим ключиком. Примостила скриньку чітко у колишнє місце. Насамкінець притрусила її сухим бадиллям.

Ось «поважна пані» зиркнула праворуч, зиркнула ліворуч. (Мишко дихати перестав, щоб вона його не замітила.) Упевнившись у повній безпеці, рушила до хатки. Та по дорозі «поважна пані» перечепилися за корчомаху і пузом ляпнулась у багно. Золотий ключик випав з її кишені.

Болотниця голосно стогнала, коли волокла ноги до «кам’яного терему». Ще голосніше стогнала, коли піднімалася сходами на дах. Мишко чув, як в кам’яній споруді щось бухнуло. Зрозумів, що то «поважна пані» звалилася зі стелі. Ось тоді він вискочив зі схованки. Підняв ключик. Поцілував його, золотенького, і поклав у свою кишеню.

На жаль, із болота вела лише одна стежка. І пролягала вона повз оселю неприязних до нього істот. Зітхнувши, хлопчик човгав прокладеною стежкою.

У «теремі» точилася жвава розмова. Мишка вона зацікавило. Він притулив вухо до віконниці й завмер.

– Як працює, начальнику, ваш підводний завод? – цікавився Болотяник.

– Дякую за інтерес до моєї справи. Працюємо непогано. Одначе робітників-утоплеників не вистачає, а роботи непочатий край. Селяни чомусь бояться, не купаються в Холодному озері. Атож не маю кого топити, – скаржився Водяний.

– Кумонько, я вам підкажу, де узяти робітників, – пропищала Болотниця. – До коваля Вакули приїхали греки. Підковують коней. Поженуть цугом вози, зрозуміло, коротшою дорогою – через міст. Ви їх там і перестріньте. А мені за пораду віддячте, будьте ласкаві, даруночком. Тільки ж не забудьте. Хоча я вам сама про це нагадаю, взавтра.

– О, як ви мене виручили! Повернуся додому і накажу хлопцям підпиляти стояки мосту. Признаюся: надзвичайно приємна для моїх вух новина.

Почулося: гуп, гуп. Мишко здогадався, що то Водяний від радості лупив хвостом корчомаху.

– А ми для вас теж приготували даруночок – хлопця для роботи, – підхопився з очеретяного крісла Болотяник, бо воно заскрипіло. – На жаль, він досі не втоплений. Але це не складно – голову в твань, і живий дух випустить. Ей, малий, вилазь зі схованки. Ти мене чуєш? Чого мовчиш?

Мишко відсахнувся від віконниці й так дременув, що схарапуджені жаби вискакували у нього з-під ніг, як зелені іскри.

Тихе досі гниловоддя розхвилювалося.

Продовження пригод у болоті

– Хто швендяє у моєму князівстві? – глухо прокотилося над болотом.

Щось велетенське, зелене, обліплене жабами і п’явками, поперло прямо на Мишка. Хлопчик зойкнув. Над тванню виросла потвора, вся в іржавих бородавках, безволоса і безноса. На Мишка злісно поглядало червоне кругле око. Мить – і воно заплющилося. Під ним з’явилося друге око, але зелене. Голос змінений – тоненький, проспівав:

– О! В Ічетика з’явився клієнт – клаповухий шибеник. Киць, киць до мене. Будеш щурів ловити у моєму палаці.

– Я не котик – образився Мишко.

– Дарма. Не був котиком – станеш ним. Комишевим. З великою головою і куцим хвостом. Хочеш?