Лідія Гулько - Царський пояс

проспівала бабця противним котячим голосом. – Зараз викручу тобі рученьки і ніженьки. Склепаю з тебе гарненьку калічку. Потім підкину до чужих людей. Няв, няв! А їхнього хлопчика викраду і склепаю з нього калічку. Няв, няв! От приємна забава!

Мишко тремтів, охоплений страхом. Розтулив рота, щоб гукнути до Ії. Проте язик не слухався, не повертався в роті. А тут ще й бабище боляче смикнуло його за руку і потягла в густі зарості. Колючки акації дряпали Мишкові обличчя і руки, хапали за штанці. Але бабця, перевалюючись на кривих тонких ногах, вперто тягла його за собою.

Із сухого дерева звалилася чудернацька істота, що перегородила шлях.

– Геть, Богинко, стара дурепо! – тонким голосом верещала істота на бабцю.

Істота миттєво запустила в кишені штанців свої довгі кігті й шарила там. Ще тонше і голосніше, ніж до цього, верещала. – У малого золотий ключик від моєї скриньки. Хлопець мій!

Богинка пхинькала противним котячим голосом:

– Хлопчик такий пухкенький, такий біленький. Я хотіла йому тільки ручки і ніжки викрутити і людям підкинути. Не забирай його, Болотнице. Залиши мені. Няв!

Мишко не встиг отямитися, як інша дика бестія тягла його за собою. Вона була зовсім гола. Задничку і живіт їй прикривало довге до п’ят волосся. У волоссі, вимазаному болотом, заплуталися галузки осоки і блакитні квіточки. Від останніх чомусь тхнуло брудними шкарпетками.

Болотниця так різко зупинилася, що хлопчик налетів на кострубатий стовбур. За мить зла істота шипіла над ним:

– Повертай ключика!

Мишко від страху і болю лише лопотів довгими віями. Вона гаркнула до нього:

– Хутко повертай! Кому кажу?

Болотниця не чекала, коли хлопчик прийде до тями. Вдруге запустила довгі кігті в кишені Мишкових штанців. Золотий ключик блиснув на брудній долоні. Болотяна істота плигала кругом задубілого Мишка. Противним голосом співала:

– Ось він, золотенький, мій ключик гарненький! Знову в мене. – Всілася поруч із стишеним Мишком і затарахкотіла: – Я ключик навмисно гублю. А потім шукаю. Так дуже весело. Завжди при ділі. Бачила, бачила, як ти його поцупив. Не віриш? Я тоді гостювала у коваля. Ми якраз пила з ним кухлями бражку. Коли це ваші фури під’їжджааають і стають під тином. Коваль ручищами замахав на мене: «Геть звідси!» Я і випала через вікно. Ключика загубила. Зирю з кущів: дурник, тобто ти, ключик знайшов і собі в кишеню поклав. Наче власний. Ось тобі за це! Ось за це! Получай на горіхи!

Болотниця з превеликим задоволенням лупцювала Мишка брудними кулачками. При цьому очі, зелені, як ряска, страшно вирячила. Ними теж малого лякала. Ураз Болотниця зойкнула. Вихопила із-під волосся бронзове дзеркальце. Витягнула на нитку довге і бліде обличчя, прискіпливо себе розглядала.

– Через тебе, противний хлопчиську, я змарніла. А я вельми поважна пані. Дружина самого Болотяника. Та годі, дурнику, тремтіти. Я діток не ламаю. То робота Богинки. Я тільки лоскочу їх до смерті. Страшенно подобається їх, м’якеньких, лоскотати. І-і-і-і-і!

Хлопчик відчайдушно боронився від неврівноваженої болотяної істоти. Через хвилину вона знову розглядала себе в дзеркальці. Гундосила, кривлячи рота:

– Мій чоловік – Болотяник. Ми живемо у кам’яному палаці. Нас усі у болоті поважають. Сам Водяний, найбільший начальник, приходить до нас у гості. Зрозумів, дурнику, хто я?

– Та зрозумів, – з відразою протягнув Мишко.

– Отож-бо.

Враз Болотниця стихла. Приклала долоню до вуха, безтямно водила зеленими, виряченими очима. Хлопчик теж прислухався. Там, на дні глибокого яру, хтось голосно стогнав, булькав, зітхав, цмокав. Болотниця скочила на ноги і, зігнувшись у три погибелі, пронизливо закричала у яр:

– Не сердься, любчику! Вже іду! Спішу! Лечу! Перевертаюся!

Вона підхопила Мишка і, не минаючи колючих кущів, бігла крутим схилом.

Пригода в болоті

Земля під ногами, нарешті, вирівнялася. Одначе радості Мишкові від того було мало – тепер його ноги вгрузали в болото. У заростях очерету і осоки забіліла неоковирна, складена із камінців, споруда. Без дверей, але з димарем. Також двома вузькими отворами, прикритими перекошеними віконницями. Мишко подумав, що в хижу проникають через вікна. Тобто вікна правили за лаз.

Проте Болотниця відшукала у болоті сходи і полізла ними на дах. Мишка, звичайно, потягла за собою. На даху вона запхала свою жертво у димар і струтила вниз.

Хлопчик упав на вологу долівку. На колінах він швидко відповз убік. І дуже вчасно – слідом гепнулася Болотниця. Вона трохи покружляла і приземлилася на жабуринні, купа якого темніла в кутку. З того кутка валив нестерпний сморід.

У кріслі, сплетеного з очерету, сидів дідусь із коротенькими ногами, коротеньким тулубом, зате величезною, як перезрілий гарбуз, головою. Дідусь глибокодумно водив водянистими очима. Зачепився ними за Мишка і довго ними лупав. Але нічого не придумав розумного, бо голосно зітхав і ляскав язиком. Дії переспілого гарбуза розсмішило Мишка. Він голосно зареготав. А під кінець ще й перекривляв старого: так само зітхав і ляскав язиком. Гарбуз нагострив вуха.

– Ти чого?

– А ти чого? – душився сміхом Мишко.

– Я Болотяник. У мене робота така – лякати, – поважно булькотів дідусь.

– Ай-ай-ай-ай, – закричав Мишко, вдаючи із себе переляканого в смерть.

Дідусеві переляканий хлопчик дуже сподобався. Щоб налякати його ще більше, він роздував жовті щоки та пускав ротом різнобарвні бульбашки. Мишко грайливо покружляв навколо очеретяного трону і сховався за купою гнилого баговиння, на якому хропла Болотниця.

– Утопленику! Де ти? Відгукнися! – гукав дідок, соваючись у кріслі.

– Я не утопленик, – огризнувся Мишко.

Дідусь аж підскочив у очеретяному кріслі, так здивувався.

– Ще й досі не утопленик? Чому? Зараз це діло поправимо.

Він натужився, щоб до когось гукнути. Але не гукнув. А все через те, що за вікном зачвакало болото. Потім під чиєюсь вагою застогнали сходи.

Невдовзі з комина на долівку звалилося страхіття. Довго борсалося у зеленому