Лідія Гулько - Царський пояс

неандертальці.[7] Зазвичай, так вони лякали мирних людей перед тим, як на них напасти. Ще пару секунд – і протнуть гострими палицями охоронців каравану.

Хмара зупинилася над піратами, закривши з усіх боків сонце. Тих, що гецали на конях, огорнула темрява. Фракійці крутилися на місці й перелякано волали.

– Ой, що це? Мана, мана…

На фракійців сипалися з неба вогняні блискавки-стріли. Потім по дурних головах тарабанили здоровенні, як гусячі яйця, градини. Коні спотикалися і падали. Вершники перелітали через їхні голови, а далі мчали на животах по слизькій траві. Величезні градини боляче періщили їх у спини.

– Ааааа, – верещали степові пірати. – Боги, змилуйтеся над нами! Ніколи, ніколи не будемо греків грабувати! Не катуйте нас. Ааааа.

Хмарина, якою вправно керували планетники, відійшла трохи вбік.

Ну й реготав же Мишко із сестрою. Ія враз повеселішала. Вона підскакувала, кричала до фракійців:

– Злодюги! Собаки дикі! Що, отримали товар? Знатимете, як нападати!

Ой, що трапилося? Чому лягла чорна тінь?

Мишко задер вгору голову. Над їхньою хмарою зависла друга – яскраво-червона. На тій, що вище, хмарі стояв у повен зріст гігант у золотих військових обладунках. Гребінь його шолома підтримував сфінкс. Мишко пригадав, що таке страховидло з головою лева, крутими баранячими рогами і величезними крильми охороняло двері підземелля, що вели до Скіфії. Гігант спирався на меч, із якого скочувалася густа кров.

– Величаємо тебе, боже війни Аресе! – хором вітали героя беззубі малюки.

Бог війни насупився. Він грізно оглядав поле бою.

Мишко затримав віддих. Зрозумів, що велетень дуже сильний. Захоче і їх усіх (разом із повозками і чарівним перснем) розітре на порох.

Арес ліниво позіхнув. Різко змахнув рукою, ніби проганяв настирливу муху. Яскраво-червона хмарина розчинила в повітрі.

Мишка реально потрясла побачена картина. Хлопчик повільно приходив до тями. На відміну від нього планетники були радісно збудженими. Плескали в долоні й вигукували:

– Арес похвалив планетників! Так, так, Арес похвалив планетників!

Малюки гасали на хмарині. Підчіплювали одне одного, падали, ставали сторчака і переверталися через голову. Ія до них кричала:

– Гей, пустуни, нумо до праці! Провчіть степових піратів!

Планетники схаменулися. Висипали на фракійців десять торб граду.

Степові пірати ледь ворушилися на споді крижаної гори.

– Катюзі – по заслузі! – кричали з хмари діти.

Мишко з Ією торжествували.

Глава шоста
Коваль Вакула

У переддень прибуття до Ольвії Мишко влип у неприємну, а точніше сказати – страшну, історію.

Неприємності почалися, коли кінь під охоронцем загубив підкову і натер ногу. Вози і гарби з’їхали з великого караванного шляху і завернули у бік селища. На самому його кутку, над глибоким яром, проживав коваль Вакула.

Вантажівки стали під високим тином, що представляв собою гострі кілки, забиті в землю. Охоронці валки прив’язували до кілків своїх коней, перевіряли їхні копита.

Ія стрибала, розминаючи засиджені в повозці ноги.

– Гайда у степ збирати квіти. Віночки сплетемо, – запропонувала братові.

– Не хочу. Я не дівчинка, щоб плести вінки, – буркнув Мишко.

Стріпуючи кісками, заплетеними в дорозі, Ія побігла у Степ. Мишко прислухався. Чомусь його серце тривожно калатало. Можливо, попереджало про небезпеку, що чатувала в яру. Проте хлопчик не надав значення тривожному відчуттю. Він із цікавістю роззирався.

З приземленої, схожої на драний капелюх, хижі доносилося важке дихання і таємничий гул. За хижою щось гупнуло, неначе щось важке випало з вікна.

На подвір’ї з’явився чолов’яга у закіптюженому фартусі. «Це коваль Вакула», – здогадався хлопчик. Старший караванник підійшов до коваля. Він слухав караванника, але з-під щетини обгорілих брів косував на Мишка. Хлопчик сполошився. Чоловіки рушили до кузні, а малий все ще стояв, задерев’янілий. На півдорозі коваль зупинився. Постояв, наче роздумував, і різко на дев’яносто градусів повернув голову. Блиснув вовкуватими очима на Мишка, ще й оскалив до нього сліпучо-білі зуби. У малого від страху поліз догори чубчик. Чоловіки пішли, перемовляючись. Мишко постояв часинку. Спантеличений, він попрямував за хижу. Вирішив там чекати, поки підкують коня.

Зненацька у витоптаному пирії щось загадково мигнуло. Мишко нахилився. Побачив золотий ключик і руку до нього протяг. Раптом прозвучало: «Пі!» На екрані персня з’явилися обриси Апі. Богиня водила довгим тонким пальцем, попереджаючи про небезпеку. «Набридла мені. Ще одна вихователька. Буде з мене Ії», – буркнув Мишко. Він підняв ключик і поклав його у кишеню штанців.

Біле обличчя спохмурніло. Апі різко змахнула хустинкою. Перстень вкрила непроглядна мла. Він став невидимий.

Хлопчик кліпав довгими віями. Все сталося надто швидко. Він тупнув правою ніжкою, сердито буркнув.

– Недобра, негарна тітка.

Пригода в яру

З кучерявої гущавини, що вкривала яр, вибігла чорна кішка. Вона терлася об Мишкові ноги і нявчала. Він хотів її погладити. Однак кішка відбігла. Сіла і муркала, немовби кликала його за собою. Коли хлопчик рушив, то вона знову відбігла. Під кінець зникла в хащах. Мишко не роздумуючи, скочив у ті хащі. Чорний тонкий хвіст з’явився серед буйного зела і зник. Притримуючись за гілля, він спускався крутим схилом. Непомітно спустився у мертву безодню. Пташки тут мовчали, наче ніколи й не водилися. Мишко злякано озирався. Допомагаючи собі руками, почав караскатися нагору. Раптом його ніг торкнулася чорна кішка.

– Кицюню, йди до мене, – покликав Мишко.

Нагнувся, щоб узяти тваринку на руки, – і сахнувся. Кішка, що високо плигнула, крутилася в повітрі колесом. Поки хлопчик переводив подух, вона перетворилася на потворне бабище, зігнуте у три погибелі. Трясло величезною головою, гойдаючи сиві пейси. Негарно роздутий живіт та обвисла шкіра так само тряслися. З дірки, що служила ротом, стирчали довгі ікла.

– Зловився, м’кенький! Спіймався, біленький! –