Лідія Гулько - Царський пояс

прочухана!

– Досить з нього. Тримайся, хлопче, міцніше за мої шаровари атласні. На північ летимо. Попорядкуємо.

– Ой, на північ іншим разом. Я до Ольвії добираюсь. Їду до сестри в гості.

– Тоді бувай, хлопче. Як зустрінеш у тих краях грецьких нахаб Борея, Зефіра й Евра, то так їм скажи: «На наші терени тільки дощі несіть і щедро городи поливайте. А сушити землю – зась. Бо владика неба вітер Немиза і моторний Похвист обскубуть вас, як лис чорну ворону!». Так і перекажи. Коли, Михайле, говоритимеш, то роздуй щоки і вирячити очі. А голос твій хай буде сердитий. Треба, щоб злякалися і повірили. Ось так: у-у-у-у!

Степові пірати

Мишко шугнув у халабуду вчасно. Бо віз високо підстрибнув і з гуркотом приземлився. Сестра від того поштовху прокинулася. Вона продирала заспані очі, а Мишко вдавано позіхав.

– Спати хочу. Посплю. Не заважай мені.

Він прихилився до стінки і заплющив очі. Але в такому блаженному стані наш герой перебував не надовго. А все через охоронців. Ті чомусь страшенно репетували. Хлопчик лопотів віями, прислухався. Голоси охоронців звучали тривожно. Вони кричали:

– Вершники! Чужі вершники на горизонті!

Діти виглянули з халабуди.

На горизонті вони побачили темну пляму. Проте вона погрозливо росла. Потім розпалася на дрібні плями.

– Це фракійці! До нас наближаються фракійці, – несамовито горлали їздові.

Ія затремтіла.

– Нам кінець, Мишуню. Фракійці продають у рабство. Вони дуже жорстокі – відрізають язики, виколюють очі. Боюся. Хочу до мами!

Дівчинка гірко заплакала. Мишко скрутився в клубок, наче сподівався, що таким маленьким фракійці його не помітять. Несподівано з камінця персня вирвався промінь. Хлопчик радісно стрепенувся. Ще б пак! Чого сумувати? Адже він володіє чарівним перснем. Мишко нагримав на Ію:

– Не нюняй! Хапайся за перстень і гала-драла з воза.

Ія терла кулачком червоні очі.

– А як же татко? Що буде з нашим добром, яке в повозках?

– Тоді як хочеш, а я тікаю звідси.

Ія заплакала.

– Зачекай! Не залишай мене саму! Боююююсь.

Мишко, не тямлячи себе, криком кричав:

– Тримайся за мене і міцніше. Так, стартую. Один, два, три…

Обоє вилетіли з будки. Щоправда, Ія суворо наказала, щоб ні далеко, ні високо Мишко не летів, а тримався валки. Хлопчик озирався, вивчав обстановку. Бачив, як їздові створювали з возів коло, ставили їх задками наперед. Зате Ія нічого не бачила. Вона плакала і повторювала те саме:

– Татко, мій бідний татко…

Мишкові набридло слухати примовляння плаксивої сестри. Він хотів спокійно оглянути поле. Атож без Іїного на те дозволу клацнув камінцем.

Повітряна хвиля підкинула обох до кудлатої хмари.

О, нарешті Мишко вповні задовольнив своє бажання. Без перешкод він оглянув поле майбутньої сутички. Так, греки свої вози з товаром збили в щільне коло. Вершники-вартові зайняли позиції перед возами. Вони були готові прийняти бій і захистити торговців. Їздові з господарями краму сховалися за великими круглими щитами і натягли тятиви луків.

Ія переляканим голосом зойкнула. Розширеними очима вона дивилася на степових піратів, що наближалися. О, фракійці несамовито гнали коней. Відстань між ними і греками швидко скорочувалася.

Планетники – жителі хмар. Перемога над степовими піратами

Мишко вдивлявся у степ, де ось-ось мала відбутися запекла битва. Раптом хтось торкнувся його плеча. Хлопчик незадоволено глянув у той бік До нього посміхалися беззубими ротами голомозі малюки. Вони схилялися з хмари і його оце чіпали.

– Ви хто такі? – запитав здивований Мишко.

– Ми планетники, – хором відповіли малюки. – А ти хто? Ми тебе, хлопчику, раніше не бачили.

Мишко зібрався відповісти. Але тієї же миті щось пронизливо пискнуло. Мишко, а разом із ним малюки, завмерли від несподіванки. На пласкому боці каменя персня, мов на екрані, виникло біле жіноче обличчя. Навколо нього розгойдувалося окремими пасмами яскраво-синє волосся. Усе разом: і обличчя, і пасма волосся, скидалося на квітку з довгими пелюстками. Ія на хвилинку забула про фракійців – ахнула від захоплення. Мишкові тітонька теж сподобалася. Щоправда, обличчя її було немовбито в білій масці, до того ж суворе.

– Богиня Апі, богиня Апі, – заплескали в долоні малюки.

Голова привітно кивнула планетникам. Зате Мишка обдала холодом. Діти не встигли отямитися, як богиня зникла.

– Ти наш, ти наш, ми про це знаємо, – раділи малюки. – Гайда до нас на хмарину. Помандруємо світами.

Мишко так і зробив, потягши за собою заплакану Ію.

На хмарині, як на перині, – зручно і м’яко. Зверху вона рожева, а знизу – темно-синя.

Мишко про всяк випадок підстрибнув кілька разів. І залишився вповні задоволеним: хмара була надійна, бо тверда.

– Ви тут, хлопці, добре влаштувалися. Мов на килимі-літаку.

– Так, так. Нам теж подобається кататися, – хором відповіли малюки. – Але ми не тільки розважаємося. Ми також працюємо.

– Хіба що плюєте на всіх згори, – ущипливо сказала заплакана Ія.

– Так, так, – підтвердили малюки. – Коли ми плюємо, то йде дощ. А коли на когось розсердимося, то лупцюємо кривдника градом. Ми круті.

– Якщо круті, то провчіть степових піратів.

Мишко коли це казав, то спрямував палець у бік вершників, що мчали до каравану.

Ія лагідно просила:

– Любі хлопчики, допоможіть моєму таткові. Татка схоплять фракійці, якщо їх не зупинити.

– Так, так, ми це можемо. Сама Апі дала нам знак. Ми зобов’язані вам допомагати, – дружно відгукнулися планетники.

Велика хмара здригнулася, розплющилася і затужавіла. Вона плавно пішла донизу. Зі страшенним гуркотом летіла назустріч фракійцям.

Степові пірати про загрозу з боку неба, звичайно, не знали. Наставивши перед собою довгі списи, кричали і свистіли, як