Лідія Гулько - Царський пояс

Великі стрепети хмарою шумливою пролетіли. А степовий журавель шукає поживу. Ось із трави підвів чорну голову з білим чубчиком. Спина у нього блакитна, а довга шия чорна і блискуча. Дуже гарний птах. Посмітюхи чубаті у траві лежать. Вони заливаються. Це така у посмітюх пісня. У небі орли завмерли. Дикі кабани зі своїми смугастими дітками риють землю. Рохкають. Удалині ще цікавіше. Там бродять велетенські, мов танки, бізони. Волохаті зубри штрикають одне одного рогами – граються. Лані у степ полетіли. Їх наполохало рипіння наших возів. Дикі коні, що їх скіфи тарпанами називають, крутять головами і хвостами – мух відганяють. А ще – мекають дурні кози, а олені позадирали догори гіллясті голови.

Хороше у степу тваринам! Правда, було б краще дивитися на них зблизька. Але дорослі нам заборонили зіскакувати з воза. Дядьки, що їдуть верхи на конях з луками і списами, можуть за непослух відлупцювати.»

Ія засвистіла носом. Мишко нахилився до неї, уважно придивився. Вона міцно спала. Він хотів устромити їй у ніс соломинку і полоскотати. Але скумекав: слушний час порушити дане Ії слово честі. Вона примусила його повторити такі слова: «Обіцяю без Ії камінець на персні не крутити, невидимим не ставати і з будки самому не вилітати».

Звичайно, він міг би й не повторювати тих слів. Але чомусь пожалів Ію. Тоді б вона засмутилася. Можливо, й заплакала. У дівчаток близько сльози… Зараз вона міцно спить. Тому він не порушує обіцянки. Не будити ж її, не просити: «Політаємо вкупі?». Та хай собі відпочиває.

Як Немиза побив грека Нота

Мишко крутнув червоним камінцем – зробився невидимий. Крутнув ще раз – вилетів із будки.

О, нарешті, він на волі! Розчепірив, як жабеня у воді, руки і ноги, хитнув ними. Тепер можна кудись і податися.

Раптом у лице хлопчикові щось гаряче дихнуло. Зирк: перед ним панок чужинський. Замурзаний, обшарпаний, худий. Шмаття кругом нього віється, мов ганчір’я, яким підлогу миють. Однак пиндиться, роздуває запалі щоки.

– Я – Нот, бог південного вітру. Я приношу дощі в ці степи, – гордовито кричить.

– Зрозуміло, – байдуже сказав Мишко.

– Що тобі зрозуміло? – насупився вітер.

– Зрозумів, чому ти замурзаний. Зізнайся: вилив воду і вивалявся в калюжі, як свиня.

Нот роздув сухоребрі груди.

– Та знаєш, малий, хто я? Мій батько – Зоряне Небо, а мати – Ранкова Зоря. Мої брати теж могутні: Борей, Зефір і Евр. Затямив? Кажеш, замурзаний? Так, трішки повалявся у болоті. Ну і що? Захотів – намок, захотів – висох. Сам собі пан. Що хочу, те й роблю.

– Дурний ти, як сім мішків диму. Лахмітник нещасний! – презирливо крикнув хлопчик.

Він мав охоту втекти від пришелепуватого вітру. Аж бачить: із співбесідником щось негаразд. Чомусь жалісно виє, крутиться на місці.

Мишко теж крутнувся, задер голову. Високо над ним у темно-синьому небі гойдалося біле пір’ячко. Пір’ячко, як пір’ячко. Але це швидко падало і швидко збільшувалося.

Заскавчав песиком Нот і прожогом кинувся до зеленого байраку.

Зашуміли зелені хащі й стихли. Це Нот заховався у них і причаївся від страху.

Раптом Мишка підхопила якась потужна сила. Підкинуло догори, мов гумовий м’ячик, і опустила. Погойдала і знову швиргонула. Хлопчик придивився: аж він на спині велетенського білого птаха. Той змахував срібними, на півнеба крилами. Голову йому вінчала корона, зіткана із золотих променів.

Велетень ледь повернув до Мишка голову і розкотисто прорік:

– Аз[6] повелитель вітрів. Немизою мене люди назвали! Не дозволю грецьким вискочням господарювати в моєму ареалі.

– Угу, – погодився Мишко.

Він не знав, щоб іще сказати.

Раптом Немиза як завиє, як загуде сердито:

– Ей, Похвисте! Козаче! Де ти гуляєш? Чому нашу землю висушує чужинець?

Мишком трусонуло від подуву іншого вітру. Хлопчик учепився за пір’я повелителя вітрів. Несподівано побачив мальованого вродливця. Звичайно, Похвиста.

Вродливець виправдовувався:

– Пробач, батьку! Більше не буду!

І тут блимнув сердитим оком на Мишка. Дунув на нього сердито.

– Чого розсівся? Батька нашого загнуздав?

Мишко не чекав, поки Похвист вдруге на нього дуне, – з’їхав слизькими пір’їнами, наче з льодяної гірки. Відразу же вхопився за широченні Похвистові шаровари.

Вродливець летів поруч із батьком вітрів. Але не довго. Тишком відстав від Немизи та й подався в степи. І Мишко, звичайно, з ним.

Мишкове волосся від вітру куйовдиться, увесь він розпластаний і летить уперед, мов стріла. А вітер цей завзятий, веселий. Перегукується різними голосами: то тоненько завиє, то грубіше затягне. Наче дражниться. Шаровари на ньому із синього атласу, ще й напинаються, мов вітрила. А в руках мотузяний батіг, що звивається довгим хвостом. Куди Похвист направить пужално – туди й подме вітер. «Он які у нас знатні вітри!», – міркує задоволений Мишко.

Похвист сердито підвиває:

– Де той телепень, грек поганий, ховається?

– У байраці! – підказує Мишко.

– А я то думаю собі, чому байрак тремтить? Так це ж грек Нот від переляку гіллям хитає. Зараз злодюгу звідти вижену!

Похвист спочатку завмер на місці, наче літак-бомбардир перед злетом. А насправді у розпущені на всеньке поле штани набрав побільше повітря. А після того як пішов, як пішов… Мишко з останніх сил тримався за штани шаленого вітру. Над самим байраком Похвист уже як завиє, як загуде! Пташки з переляку попадали на землю, а лисиці, зайці, куниці та усяка дрібнота чкурнула – тільки хвости довгі, куці й обскубані замелькали.

Мишко захлинався від реготу: Нот, пихатий грецький божок, пошарпаний і ледь живий, викотився з кущів клубком. Котився, котився степом. Зачепився за колючий чагарник – і завмер під ним.

Мишко під’юджує Похвиста:

– Вітре, дай чужинцеві ще більшого