Лідія Гулько - Царський пояс

почуттям дякувала Ія.

– До побачення, – мукнула на прощання Біла телиця.

Вона повільно побрела до Гостинного моря, яке колись назвуть Чорним.

Обряд дружби

Чим нижче з небесного виднокругу скочувалося вогненне яйце, тим більш неспокійною ставала Ія. Спокою їй не давала думка: яким чином взяти з собою Мишка, привезти його до Ольвії. Адже лише з ним вона мала змогу ставати невидимкою: літати, переживати різні цікаві пригоди.

Хитрюща Ія дещо придумала. Тепер вичікувала слушної години, щоб задумане здійснити.

Родина Євстахія мирно вечеряла. Євстахій з Марійкою та шаман, який у них гостював, гомоніли про своє. Ось Євстахій пригорнув дружину і затягнув неголосно: «Несе Галя воду, коромисло гнеться». Марійка підхопила.

Мишко любив, коли батьки співали. Тоді він робився мов пластилін, що лежав на сонці, – м’який і лагідний. Саме такого, м’якенького і розчуленого, його штрикнула під ребро Ія. Прошепотіла.

– Признайся: хочеш із мною дружити?

Мишко витріщив оченята.

– Ти що, з печі впала? Ми товариші. Ти спиш у нашій повозці, їси з нашого горщика.

– Цього мало. Треба нашу дружбу скріпити. Тоді ми з тобою будемо як брат і сестра. Слухай. Я обходитиму вогнище, а ти йди за мною. Ступай чітко у мої сліди. Ну, що, ходімо?

– А чом би й ні?

Діти повільно ходили кругом вогнища. Батьки зі заплющеними очима старанно виводили про Галю та Іванка, який просив у дівчини води напитися. А шаман не співав. Шаман уважно стежив за дитячими рухами. Коли діти після сьомого кола зупинилися, він голосно кахикнув. Подружжя скинулося на півслові. Запитально дивилося на свого гостя.

Шаман схвильованим голосом повідомив господарям:

– Євстахію, Маріє, маю для вас гарну новину. Ці діти (я свідок), щойно виконали обряд побратимства. Вони вже брат і сестра. У вашого сина відтепер є справжній товариш. Ця дівчинка буде з ним у радості. І у скрутну годину не залишить – прийде йому на допомогу.

Євстахій гмикнув:

– Що тебе, друже, схвилювало? Наша пісня?

Марійка зайшлася сміхом:

– Скажете таке. Вони ж діти. Сьогодні граються, а взавтра візьмуть – і поб’ються. Чула від когось, що греки вдосвіта вирушають до Ольвії. Можливо, діти більше ніколи не зустрінуться. Бо ми теж не тутешні.

– Тітонько, дядечку! – кинулася до Мишкових батьків Ія. – Дозвольте Мишкові поїхати зі мною до Ольвії.

Марійка сахнулася. Перепитала, наче недочула:

– Що ти, дівчинко, сказала? Куди Мишко поїде? До Ольвії?

– Тітонько Маріє, братик зі мною буде у повній безпеці. Трішки погостює – і до вас повернеться.

– І слухати про це не хочу. Михайлик ще замалий, щоб без батьків подорожувати. Ніколи не відпущу свого сина так далеко. Мишуню, йди-но до мене, дитинко.

Але Мишко вдав, що не почув маминого оклику. Його схвилювало інше: «Він буде в Ольвії? Без татка і мами? Лише з Ією? І в них буде чарівний перстень? Класно!».

Хлопчик вимогливо крикнув:

– Хочу до Ії в гості!

Євстахій підняв руку. Він завжди так чинив, коли син був непокірним.

– Тихо!

Ія підбігла до Євстахія. Очі її блищали, а щічки аж пашіли від хвилювання.

– Дядечку, Мишко відтепер мій молодший братик. Я буду про нього піклуватися. Мишко погостює в мене. А коли захоче, то з поштовим загоном повернеться до вас.

Господар стояв ні в тих, ні в сих. Марійка міцно обхопила сина, наче боронила його від невидимого ворога. Хлопчик відчайдушно виривався з маминих обіймів.

– Я вже не малий. Ія для мене як старша сестра. Вона обіцяла піклуватися про мене. Я хочу побувати в Ольвії.

– Пане, прагну почути твою думку, – шанобливо звернувся Євстахій до шамана.

– Моя думка така. Ольвія – надзвичайно цікаве місто. Його ще називають щасливим. Там є храми, високі будинки, некрополь, у гавані стоять кораблі. Хлопчик – воїн на життєвих небезпечних дорогах. А тому повинен загартовуватися змалку. А ще – набути досвіду, щоб захищати себе і рідних. Також людина повинно багато знати. Знання і досвід приходять, коли вона змалку подорожує. Сколоти часто повторюють: не питай старого, а питай того, хто в багатьох місцях побував. Бо такий чоловік розумний. Він багато чого розкаже, наведе переконливі приклади.

Мишко, що вирвався з маминих обіймів, завис у шамана на шиї.

– Дякую, дядечку.

Обличчя шамана зробилося буряковим, а його очі вилізли на лоба. Він простогнав:

– Хламида… Моя хламида…

Мишко гепнувся на землю, як гарбуз із плоту. Йому на голову посипалися відірвані від культового фартуха різні металеві та дерев’яні штучки: бляшки, гусочки, качечки, зайчики, горобчики… Одним словом, казна-що.

Глава п’ята
Про те, що повзало, скакало, літало, гасало скіфським степом

То не грім гримить – торговий караван скіфським степом суне. І все на південь, до моря. На останньому возі трясеться, підстрибує двійко дітей. Ія куняє, скрутившись на рядні калачиком. А Мишкові не спиться. Хлопчик висунув голову з будки, крутить нею, мов сова. Бубнить собі під ніс:

«Ой, у придорожній спориш сховалася гладка польова миша. Зелені коники-цвіркуни підстрибують, наче прив’язані до ниточок. Викрешують із крилець тріскучу мелодію. Оси, жовті від люті, літають низько над квітами. Джмелі смугасті падають у траву пухнастими клубочками. Руді шершні та сині мухи залітають у нашу халабуду. Ух, противна – лоскоче за п’ятки. Геть, нахабо! Гадюки і вужі звиваються мотузками, шмигають у траві. Метелики пурхають. Вони схожі на летючі квіти. Гладка гусінь гойдається на стеблі пирію і регоче. Сонечко пишається: «Я найкрасивіше». Ящірка гріє на горбочку світло-зелений животик. Зайці гасають, вовки сірі голови з трави підвели. Насторожено дивляться нам услід. Хрущі сплять на гілках. Важкі дрохви у ямках сидять, пташенят висиджують.