Лідія Гулько - Царський пояс

class="book">– Тепер, Мишо, все змінилося. Учора я підслухала розмову твого батька з шаманом. Шаман йому наказав: «Сховай перстень чимдалі від свого хлопця, бо з перснем він побачить і почує невидимий світ і зможе рухатися дуже швидко. До цього він ще не готовий, бо малий». Так і сказав. Я добре розмову чула.

Мишко кисло скривився. Він не вірив жодному Іїному слову. Сів на траву. (Ія примостилася поруч.) Мишко знічев’я крутив перснем, розглядав його. Перстень як перстень. Він стиснув пальчиками камінець. Той крутнувся. Дивно! Раніше камінець не рухався, мертво сидів на залізному кільцеві.

– На палець, надінь на палець, – штурхала задумливого малого Ія.

Мишко виконав те, що вона веліла. Дівчинка наразі завмерла і не зводила з приятеля очей. Мишко повертав голову, до чогось прислухався. Насправді, він чув мелодію. Звуки линули звідусіль, мовби у природі грав оркестр:

– Хочу пити, хочу пити. Вмираю без води, – шерхотіли стебла в’ялої трави.

– Розійдіться, розступіться, бо рогами заколю, ніжками затопчу. Тут вам і смерть, тут вам і смерть, – трубив чорний рогатий жук, що тяг за собою довге стебло.

– Татку, мені черв’ячка! Татку, мені черв’ячка! – настирливо цвірінькали на дереві жовтороті пташенята.

– Увага! Увага! Вранці великим шляхом покотяться фури з пшеницею. Шанована нашим товариством миша обіцяла прогризти дірку в мішку. Усі на збір урожаю! Усі на збір урожаю! – тріщала на акації сорока-білобока.

Природа, виявляється, жила своїм, невидимим для людей життям. Усе, до найнижчої стебелинки, гомоніло про щось своє. Мишко клацнув камінцем – і миттєво перетворився на невидимку.

Перелякана Ія крутила туди-сюди головою.

– Мишо, куди ти дівся? Не жартуй так зі мною! Це жорстоко! Мишо!

Мишко зрозумів, що Ія його не бачить. Отже, він невидимий для людських очей.

Хлопчик обережно повернув камінчик і клацнуло другий раз. Він легко відійшов від землі. Звів над головою руки і плавно полетів. Проте далеко не полетів. Просто завис на рівні найвищих гілок акації. Звідти, з висоти, спостерігав, як Ія бігала кругом дерева і голосно його кликала. Усе ж не витримав, обізвався:

– Я тут! Підведи голову і побачиш мене!

Та Ія хлопчиська не чула. Він для неї був і невидимим, і нечутним. Вона гірко заплакала, поклавши кучеряву голівку на коліна:

– Противний хлопчисько. Я відкрила йому таємницю. А він зі мною негарно повівся.

Мишко клацнув утретє – і виріс біля Ії.

Дівчинка підскочила від несподіванки. Коли оговталася, то кричала на неслухняного хлопчиська:

– Я тобі відкрила таємницю, а ти мене покинув. Повертай, нахабо, перстень, поки не вбився і не розквасив носа.

Вона як стояла, так і вчепилася за кільце. Силоміць знімала його з Мишкового пальця. Хлопчик відчайдушно пручався. Тоді Ія з розмаху вгатила кулачком у перстень і знову вчепилася за нього. Почулося: клац! клац! Мишка швиргонуло догори. На його лівій руці висіла Ія.

– Ой! Ой! Ой! Я лечу! Невже лечу? – не вірила Ія.

Вона ще міцніше вхопила Мишка за руку.

– Не смикайся, бо гепнеш на землю, – незадоволено буркотів Мишко на правах господаря персня.

Зустріч із Білою телицею

– Мишо, глянь, теличка мчить Степом!

– Теличка біленька, гарненька. Ой, здоровенний гедзь переслідує її та жалить. Бачиш?

– Ух, противний. Біленькій теличці передихнути не дає. Бідолашна.

Теличка наразі шалено кружляла навколо акації. Запалі боки тварини тремтіли. Сама вона жалісно мукала.

Діти рук не розмикали, бо розуміли: теличка існує в невидимому для людей світі. Наламали з акації гілок і спустилися долі.

– Геть, проклятий, – лупцював бридку комаху.

гедзь погрозливо гудів. Але з очей зник.

Бідолашна тварина впала на траву.

– Дякую, любі діти, – втомлено простогнала.

– Хто ти така? Чому тебе переслідує цей бридкий гедзь? – запитала Ія.

– Ох, моя розповідь буде такою ж сумною, як і моє недовге життя, – почала Біла телиця. – Від народження я царівна. У свого татка-царя найвродливіша донька. На мою біду мене помітив Зевс. Бог у мене закохався. Та його ревнива дружина Гера зненавиділа мене і вирішила звести зі світу. Гера перетворила мене, прекрасну царівну, на Білу телицю, ще й наслала на мене гедзя. Він жалить мене і переслідує. Я божеволію від страху. Бігаю без зупину від краю землі до краю. Ох, я дуже настраждалася, тому співчуваю всім знедоленим. У тебе, дівчинко, сумні очі. Що тебе непокоїть?

– Мене турбує матуся. Вона теж була прекрасна, як троянда у садку. А тепер змарніла.

– Розкажи мені про свою біду, дівчинко. Горе зробило мене мудрою. Можливо, я тобі у пригоді стану.

– Дякую, царівно. Біда прийшла в нашу домівку, коли поріг переступив панок Вакх. Мама у компанії Вакха веселиться, а після гулянок довго спить. Забуває про мене і мого татка. А коли прокинеться, то лається й б’є посуд. Тому я втекла з дому і подорожую з батьком.

– Знаю, знаю того безтурботного бога. Його ще називають Діонісом. Горе тому чоловікові, що ним потоваришує, – теличка глибоко зітхнула. – Я тобі, дівчинко, ось що раджу. Коли повернешся додому, то поведи свою матінку на річку. Але в таке місце, де вода тиха і чиста. Те, що матінка твоя побачить у воді, злякає її. Вона отямиться. Надалі не забуватиме про тебе і твого батька.

Теличка позіхнула, торкнулася губами сухої трави і склепила красиві очі. А діти колихали над нею гіллям, проганяючи мух і гедзів.

Біла тварина, нарешті, відіспалася. Звелася, прогнула спину і мукнула:

– Ви добрі, чуйні діти. Знайте, життя довге. Та в ньому сонячні радісні дні межують із поганими – хмарними. І добре, коли є справжній товариш, який допоможе у біді.

– О, прекрасна царівно, ти для мене справжній товариш. Поспівчувала мені й дала добру пораду, – з