Пауло Коельо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

поцілувалися, взаємно побажали «щасливого свята Непорочного Зачаття» і розійшлися.

Він підійшов до мене. Вираз його обличчя був радісніший, ніж зазвичай.

— Ти промокла, — сказав він.

— Ти теж, — відповіла я, сміючись.

Ми сіли в машину й повернулись до Сен-Савена. Я прагнула цієї миті — але тепер, коли вона настала, просто не знала, що й сказати. Я була не в змозі завести мову про дім серед гір, про цей обряд, про книжки та платівки, про незнані мови й молитви в гуртах.

Він жив у двох світах. У часі ці два світи десь зливалися в одне — і мені потрібно було відкрити, як саме.

Але тої миті слова були даремні. Кохання відкривається, коли воно здійснюється.

  мене є з собою ще один светр, — сказав він, коли ми зайшли до нашої кімнати. — Можеш узяти його. Завтра куплю собі інший.

— А ми розвісимо одяг на батареї. До завтра висохне, — відповіла я. — Зрештою, в мене є ще блузка, яку я випрала вчора.

На якусь мить ми замовкли.

Одяг. Голизна. Холод.

Тоді він витяг зі своєї валізки ще одну футболку.

— У цьому ти можеш спати, — сказав він.

— Звичайно, — відповіла я.

Я загасила світло. Потемки зняла промоклу одежу, розтягла її на радіаторі й увімкнула регулятор на повну. Світла ліхтаря на вулиці було достатньо, щоб він побачив мою фігуру й зрозумів, що я гола. Я наділа футболку й залізла під ковдру на своєму ліжку.

— Я кохаю тебе, — почула його голос.

— Я вчуся кохати тебе, — відповіла я.

Він запалив сигарету.

— Ти гадаєш, що настане слушна мить? — запитав він.

Я розуміла, про що він. Підвелась, підійшла до його ліжка й присіла на краю.

Вогник сигарети вряди-годи висвітлював його лице. Він узяв мене за руку, й так ми мовчали якусь хвилю. Тоді я погладила його волосся.

— Не варто було питати, — відповіла я. — Кохання не ставить багато питань, бо якщо починаємо роздумувати, то починаємо й боятися. Це — непоясненний страх, і нічого не дасть спроба передати його словами. Це може бути страх виявитися знехтуваною, відкинутою, страх розбити чари. Може, воно здається сміховинним, але це так. Тому не питають. Роблять. Як і сам ти казав багато разів, ризикують.

— Знаю. Раніше й не питав ніколи.

— Ти вже маєш моє серце, — відповіла я, роблячи вигляд, ніби не чую його слів. — Завтра можеш поїхати собі, й ми завжди пам’ятатимемо диво цих днів — романтичне кохання, можливість, мрію. Та я думаю, що Бог, у своїй безмежній Мудрості, сховав Пекло всередині Раю. Щоб ми завжди були насторожі. Щоб ми не забули про існування колони Суворості[18], тоді як насолоджуємося радістю Милосердя.

Я відчула вагу його долоні на своєму волоссі.

— Ти швидко навчаєшся, — сказав він.

Я здивувалася цим словам. Та якщо повірити, що знаєш, — то, врешті, й справді знатимеш.

— Не думай, що я така вже недотика, — сказала я тоді. — В мене було багато чоловіків. Я навіть з незнайомими кохалася.

— Я так само, — відповів він.

Він намагався поводитися невимушено, та з того, як він доторкався мені до голови, я відчула, що мої слова йому було нелегко почути.

— Проте від сьогоднішнього ранку моя цнота таємничо повернулась. Не намагайся зрозуміти, бо треба бути жінкою, аби знати, про що я кажу. Я наново відкриваю кохання. І на це треба часу.

Він прибрав руки з мого волосся й доторкнувся мені до обличчя. Я легенько поцілувала його в губи й повернулася у своє ліжко.

Я не могла зрозуміти до пуття, чому діяла так. Не знала, чи робила це, аби прив’язати його до себе ще міцніше, чи щоб дати йому свободу.

Але той день був таким довгим. Я була вже надто втомлена, щоб розмірковувати.

 провела безмежно супокійну ніч. Якоїсь миті здавалося, ніби я прокинулася, проте спала й далі. І нібито якесь жіноче єство пригортало мене до своїх грудей, і здавалося, ніби я давно її знаю, бо почувалася захищеною і коханою.

Прокинулась я о сьомій ранку, мало не вмираючи від спеки. Тоді пригадала, що увімкнула опалення на повну, щоб висушити одежу. Було ще темно, і я постаралася встати тихенько, щоб не розбудити його.

Та щойно підвівшись, побачила, що його немає в кімнаті.

Мене охопила паніка. Негайно прокинулась Інша, кажучи мені: «Ну що, бачиш? Досить було тобі погодитись, як він зник. Усі чоловіки такі».

З кожною хвилиною паніка наростала. Мені не слід було втрачати самовладання. Але Інша безперестану говорила. «Я ще тут, — казала вона. — Ти дозволила вітру змінити напрямок, розчинила двері, й кохання затоплює твоє життя. Якщо діяти швидко, то ми зможемо опанувати ситуацію».

Мені необхідно було діяти практично. Ужити заходів.

«Він пішов геть, — вела далі Інша. — Тобі треба виїхати з цієї глушини. Твоє життя в Сарагосі ще не змінилося: повертайся швидше. Інакше ти втратиш те, чого досягла такими зусиллями».

«Певно, в нього є якісь причини», — подумала я.

«У чоловіків завжди є причини, — відповіла Інша. — А насправді все закінчується тим, що вони покидають жінок».

Тоді мені слід подумати, як повернутися до