Пауло Коельо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

завершував аж такий довгий день, що я вже не могла навіть до пуття пригадати, коли він розпочався, — став для мене осяянням, новим початком.

І Бог, здавалося, почув мене. Слова почали виходити з мене вільніше — і поступово втрачали значення, що мали в людській мові. Сором змалів, упевненість зросла, язик почав ворушитися плавно. Хоч я й не розуміла нічого з того, що говорила, це мало зміст для моєї душі.

Сам факт, що я набралася достатньо сміливості, щоб вимовляти речі, позбавлені сенсу, почав приводити мене в захват. Я була вільна, мені не треба було шукати чи давати пояснення своїх дій. Ця свобода підносила мене аж до неба, — де всепрощенна Велика Любов, що ніколи не почувається покинутою, знов приймала мене в своє лоно.

«Здається, до мене повертається віра», — думала я, вражена всіма чудесами, що може творити кохання. Я відчувала Пресвяту Діву поруч, вона ніби пригорнула мене до своїх грудей, затуляючи й зігріваючи. Дивні слова щоразу швидше злітали з моїх губ.

Я почала непорозуміло плакати. Радість проникала мені в серце, просто заливала мене. Вона була сильнішою за страхи, за мої нікчемні точки опертя, за спробу тримати під контролем кожну секунду мого життя.

Я знала, що цей плач був даром мені, адже в примонастирській школі черниці навчали мене, що святі плакали у хвилю піднесення. Я розплющила очі, поглянула на темне небо й відчула, як сльози змішуються з краплями дощу. Земля була живою, вода, що линула згори, знов приносила чудо з високості. І ми були частиною цього чуда.

— Як же ж добре — Бог може бути жінкою, — стиха сказала я, поки інші співали. — Якщо ж це так, то саме Його жіночий лик навчив нас кохати.

— Помолімося тепер гуртами по восьмеро, — звернувся до всіх священник іспанською, італійською та французькою мовами.

І знов я була спантеличена, не розуміла, що відбувається. Хтось наблизився до мене й поклав руку мені на плече. Ще одна людина зробила те саме з другого боку.

Обійнявшись у такий спосіб, ми утворили коло з восьми осіб. Тоді нахилилися вперед, і наші голови торкнулися одна одної.

Здавалося, ніби склалися шатра з людських тіл. Дощ трохи посилився, та ніхто не зважав на це. Вісімки єднали всю нашу енергію й тепло наших тіл.

— Нехай Діва Непорочного Зачаття допоможе моєму синові й дасть йому змогу обрати власний шлях, — почувся голос чоловіка, що поклав мені руки на плечі з правого боку. — Прошу вас, прочитаймо «Аве Марію» задля мого сина.

— Амінь, — відповіли всі. І восьмеро людей прочитали «Аве Марію».

— Нехай Діва Непорочного Зачаття зішле на мене світло своє й пробудить у мені дар зцілення, — пролунав голос якоїсь жінки з нашого «шатра». Прочитаймо «Аве Марію».

Усі знову промовили «амінь» і помолилися. Кожен висловлював своє прохання, і всі підтримували його молитвою. Я дивувалася самій собі, адже молилася, наче дитина, — і, наче дитина, вірила, що ці милості Божі будуть даровані.

На якусь мить наш гурт замовк. Я побачила, що настала моя черга прохати про щось. За інших обставин я би вмерла із сорому, нічого не спромігшись вимовити. Але тут була Присутність, і вона давала мені певність.

— Нехай Діва Непорочного Зачаття навчить мене любити, як вона, — сказала я. — Нехай ця любов посприяє зростанню моєму та того чоловіка, якому вона призначена. Прочитаймо «Аве Марію».

Ми помолилися разом, і знов з’явилося відчуття свободи. Я роками боролася зі своїм серцем, бо боялася смутку, страждання, покинутості. Я завжди знала, що справжнє кохання — вище за все це, і що краще вмерти, ніж перестати кохати.

Але я гадала, що лише в інших є відвага. А в цю мить я відкривала, що теж спроможна. Навіть якби це принесло розлуку, самотність, печаль — за кохання варто було заплатити таку ціну.

«Не слід мені думати про ці речі, маю зосередитись на обряді». Священник, що опікувався нашим гуртом, попрохав, аби шатра роз’єдналися, й ми тепер помолилися за стражденних. Люди читали молитви, співали, танцювали під дощем, славлячи Бога та Діву Марію. Вряди-годи всі знов починали розмовляти дивними мовами й махати піднесеними до неба руками.

— Хтось із присутніх тут, у кого є хвора невістка, нехай знає, що вона виліковується отепер, — промовила у якусь мить одна жінка.

І знов молитви, і знову співи та радість. І час від часу чувся голос тої жінки.

— Хтось із присутніх тут, хто нещодавно втратив матір, повинен мати віру й знати, що вона тепер у царстві небеснім.

Пізніше він розказав мені, що це був дар пророкування — деякі люди спроможні передчувати, що відбувається у якомусь віддаленому місці або станеться невдовзі.

Але, хоч він ніколи про таке не дізнався, я вірила в силу голосу, який промовляв про чудеса. Я сподівалася, що ця жінка якоїсь миті скаже що-небудь про кохання двох людей, присутніх тут. Я мала надію почути від неї вість, що це кохання благословили всі ангели, святі, Бог і Богиня.

е знаю, як довго тривав цей обряд. Люди знов і знов починали говорити невідомими мовами, співали, танцювали, здійнявши руки до неба, молилися за ближніх, прохали про чудо, свідчили про даровану благодать.

Нарешті панотець, що керував церемонією, промовив:

— Заспіваймо молитву за всіх тих, хто вперше брав участь у цьому оновчому просвітленні.

Отже, такою тут була не тільки я. Це заспокоїло мене.

Усі заспівали молитву. Цього разу я лише слухала, прохаючи, аби благодать зійшла й на мене. Мені це було дуже потрібно.

— А тепер отримаймо благословення, — мовив панотець.

Усі обернулись до освітленої печери на протилежному березі річки. Панотець прочитав кілька молитов і поблагословив нас. Тоді всі