Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 2

водночас із кожним ударом батога, з кожною смугою на шерсті, череда спочатку неприборкана й безладна, єдналася в русі, й дедалі швидше мчала вздовж річки.

– Гу, гу! – гукав Томаш, вимахуючи в повітрі путами.

Від садиби щораз частіше тріщали карабіни, і міномети почали стріляти по будинках, аби змусити замовкнути піхотинців, придавити їх до землі. Саакашвілі з надією подумав: коли вдарить гармата з «Рудого», кулеметник про нього забуде.

Танк мовчав. Знов засвистіли кулі. В цю ж мить Григорій підняв коня иа диби, рвонув убік – обидва, як чорний снаряд, перелетіли над кулями, що рвали мураву й чорну торф'янисту землю. Жалібно заревла ялівка, перекинулась через голову, даремно силкувалась підвестися.

Шарика обсипало дерном – він заскавчав і пригнувся, але кулі, видно, минули його, бо побіг ще швидше, шмигнув між корів, що мчали стрімголов. Тепер можна було вже їх не підганяти.

Річка завернула. Високий кущистий берег заслонив худобу од куль. Справа наближався ліс. Григорій і Томаш обігнали череду. їдучи на чолі, ледве помітні в хмарах куряви, стали зупиняти корів, гейкаючи та ляскаючи батогом.

Навіть не помітили, як з-поміж дерев виїхали троє вершників. Один з них гукнув:

– Стійте! Хто ви?

Шарик гаркнув і, побачивши озброєних людей, глибше сховався між корів.

Черешняк і Саакашвілі розгубилися трохи, побачивши два націлені на них, готові до пострілу автомати, але відразу ж пізнали, з ким мають справу.

– Це ви, пане вахмістр? – зрадів Томаш.

– Вахмістр Фелікс Калита, – додав Григорій.

– Ти звідки знаєш? – вершник під'їхав ближче.

– Пізнав. Минулої ночі біля мосту…

– Ви з того танка? Що там за стрілянина?

– Напали на садибу, де розташувалися пастухи цієї череди.

– Серед білого дня. Чого їм треба? Розвідати яр та виходи у тил ворога, – наказав двом уланам, які його супроводили. Ті зразу ж помчали на другий бік річки.

– Про наш танк, напевно, не знають. Наш командир ще не стріляв, – пояснив Григорій.

– Добре. На цей раз піймаємо їх на гарячому. Ставши у стременах, повернувся до лісу.

– Ескадрон…

– Я а вами, – промовив Григорій,

– Гараад, – відповів вахмістр і, піднімаючи голос, закінчив команду: -…за мною!

Скраю лісу заворушилися кущі. Ескадрон, шикуючись на ходу, клусом рушив до річки.

Вода заледве діставала коням до животів. Перший, здіймаючи бризки, переправився вахмістр, за ним – Саакашвілі. Підстьобнувши коня держаком батога, висунувся уперед, але відразу ж був покараний ударом хлиста по халяві чобота.

– Назад. Поперед господаря не лізь.

Черешняк не чув цього. Залишився біля корів. Дивився, як перед вершниками зачорнів стрімкий яр, перетятий звірячою стежкою, що піднімалася вгору. Ескадрон в'їхав поміж дерева, зник у густому чагарнику.

Через луку щодуху мчав припізнілий Шарик. Притьмом переплив на той берег. За мить і він зник у темному яру. Томаш повернувся, під'їхав до однорогої, що лежала на боці, повалена осколком міни. Ревла з болю, благально дивилася на людину, яка була для неї добра. Томаш зіскочив з коня і, важко зітхнувши, добив корову з автомата.

Подвір'я садиби ніби вимерло під вогнем фашистів. Вози з кіньми і жінки схоронилися за будинками, куди кулі не діставали. З-під невисокої кам'яної стіни солдати-обозники завзято стріляли з карабінів. Взводний проліз крізь діру в огорожі, вибіг за клуню, де в саду, схований аж по башту кущами порічок і малини, стояв німий «Рудий».

– Танкісти, вдарте хоч кілька разів, бо ми видихаємось.

Кос повернув завзяте обличчя й заперечливо похитав головою.

– Рідше стріляйте, – порадив.

– Як німці підуть в атаку, то не ручуся за своїх дідів.

– Менше стріляйте.

– Слухаю, – взводний побіг до своїх.

– Осколковим? – запитав Густлік.

– Можна. Хай-но підуть в атаку.

Обидві голови зникли у башті. Постріли з карабінів порідшали. Зате німці посилили вогонь, зненацька розлігся крик – то парашутисти пішли в атаку.

Лиш тепер Кос зачинив люка. Танк проповз по грядках кілька метрів уперед, вихилився з-під низьких гілок яблуні з набубнявілими липкими бруньками. Крізь перископ видко було цеп парашутистів у захисного кольору мундирах – вони йшли, випроставшись, і стріляли од стегна. Ще секунда-друга щораз грізнішої тиші, і «Рудий» відкрив вогонь з гармати та обох кулеметів.

Вже перший снаряд влучив у ціль – фонтан вибуху закрив кількох солдатів на лівому фланзі. Наступні снаряди, послані вмілою рукою, рвали цеп на частини. Кулеметні черги кинули живих у борозни, змусили втиснути шоломи в торішню стерню.

Якусь хвилину командири підрозділів намагалися перекричати гармату, підняти цеп в атаку. Аби їм це вдалося, ворог мав би ще шанси, бо залишилося подолати трохи більше ста метрів, але переміг жах перед смертю. Перший підхопився якийсь поранений і з криком подався до кущуватого схилу, за ним – решта.

Тих кільканадцять секунд, які німці бігли відкритим полем, обійшлися їм дуже дорого. Кос плавно водив дулом кулемета, ловив щоразу нову постать на мушку й коротенькою чергою, трьома-чотирма кулями зупиняв її на бігу.

Віхура, спостерігаючи за битвою через перископ, розстебнув ларингофона, щоб командир його не чув, і нахилився до Лідки.

– Добрячий з тебе боєць. Але сердечко віддай. Дівчина на мить перестала стріляти з ручного кулемета. Боліло плече од віддачі, горло дер пороховий дим.

– Скажи це Косові, – кинула захриплим голосом. Капрал вдавано засміявся, вернув на місце водія, піддав газу й зрушив з місця.

– Стій, – стримала його команда Коса. – Куди?

– Адже ж повтікають.

– Місцевість не розвідана. Без прикриття в кущі не поїду. Не хочу втратити машину, – відказав Янек.

Навів гармату на схил, над яким виринули постаті парашутистів. Натиснув спуск. Гримнув постріл, і на купу золотавих гільз брязнула ще одна.

Тим останнім снарядом повалило ще двох парашутистів.

– Швидше! – покрикував Круммель. – До лісу! Рукою показував на узлісся, до якого лишалося метрів з двісті.

Вийшовши за межі обстрілу, вирівнювали віддих і крок. Капітан знав: досить п'яти хвилин спокою, досить заглибитися в ліс – і до його людей повернеться бойовий дух. Аби прискорити цей момент, діловито, трохи навіть недбало сказав до тих, що були найближче:

– Повернемося сюди вночі і виконаємо наше завдання.

Парашутисти без команди вишикувалися в три невеличкі колони. Йшли швидко, зігнувшись під важким спорядженням. Знеможені бігом, вони важко дихали, не в силі ні наслухатися, ні розглядатись довкола. І коли з-за дерев вилетів розгорнутий до атаки ескадрон, минуло дві-три секунди, поки його почули й побачили.

– Кіннота справа! – зарепетував Сірник, який ішов поряд з капітаном, і, різко повернувшися, пустив чергу, тримаючи автомат біля стегна.

– Ура-а-а! – гукнули улани у відповідь на кулі.