Болеслав Прус - Фараон

«Жінки взагалі дуже неспокійні, — думав царевич. — Сара серед них найспокійніша, а всі інші тільки те й роблять, що торохтять, плачуть і лементують…»

Йому мимоволі спав на думку селянин, який вгамовував свою балакучу жінку. Його топили — і він не обурювався. Їй нічого не робили, а вона верещала.

«Жінки дуже неспокійні!.. — знову подумав царевич. — Навіть моя шановна матінка… Яка різниця між батьком і матір’ю! Цар і знати не хоче, що я покинув військо заради дівчини, а царицю обходить навіть те, що я взяв до свого дому єврейку… Сара найспокійніша з усіх жінок, яких я знаю, зате Тафет плеще язиком, плаче й лементує за чотирьох…»

Потім царевич згадав слова жінки селянина, що вони вже місяць не їдять хліба, тільки насіння та корінці лотоса. Насіння його — як мак, корінці — на смак ніякі. Він не зміг би цього їсти й три дні підряд. Щоправда, жерці, які лікують людей, радять міняти їжу. Ще в жрецькій школі його навчали, що треба їсти по черзі м’ясо й рибу, фініки й пшеницю, смокву й ячмінь. Але цілий місяць живитися насінням лотоса!.. Ну, а кінь, корова?.. Вони ж люблять сіно, а ячмінні кльоцки їм треба силоміць запихати в горло. Мабуть, отак і селяни люблять насіння лотоса, а пшеничні або ячмінні коржі, риба та м’ясо їм не до смаку. Зрештою, найпобожніші жерці-чудотворці теж ніколи не куштують ні м’яса, ні риби. Певно, тільки вельможі та царі потребують м’яса, як леви та орли, а селянин живиться травою, як віл.

Тільки… те занурювання в воду за податки?.. Ну, а хіба він, купаючись з товаришами, не притоплював їх чи сам не пірнав? Скільки з того було сміху! Пірнати — це ж розвага. Що ж до київ, то хіба мало його били в школі?.. Це боляче, але, мабуть, не всім. Пес, коли його б’ють, виє і кусається, а віл навіть не оглянеться. Так само вельможному панові, коли його б’ють, може боліти, а селянин кричить лише того, щоб покричати при нагоді. Та й не всі кричать, наприклад офіцери й воїни навіть співають під киями.

Та ці мудрі міркування не могли заглушити в серці царевича легкого, але невідступного неспокою. Отже, його орендар Дагон наклав на селян новий податок, якого вони вже не могли сплатити!

В цю хвилину царевич мав на думці не так селян, як свою матір. Вона неодмінно дізнається про господарювання фінікійця. Що вона скаже на це синові? Як гляне на нього, як глузливо усміхнеться?.. Не була б вона жінка, якби не нагадала йому: «Я ж казала тобі, Рамзесе, що цей фінікієць розорить твої маєтки?..»

«Якби ці зрадники жерці, — думав царевич, — дали мені сьогодні двадцять талантів, я б завтра вигнав Дагона з моїх маєтків, моїх селян не били б киями і не занурювали б у воду, а мати не кепкувала б з мене. Десята… сота частина тих скарбів, що лежать у храмах і марно тішать ненаситні очі голомозих жерців, на цілі роки зробила б мене незалежним од фінікійців…»

В цю мить у голові Рамзеса блиснула досить дивна думка, що між селянами й жерцями існує глибокий антагонізм.

«Через Гергора, — думав він, — повісився той селянин у пустелі… Щоб утримувати жерців і храми, тяжко працюють близько двох мільйонів єгипетських селян… Якби маєтки жерців належали царській казні, мені б не довелося позичати п’ятнадцять талантів і мої селяни не терпіли б такого жорстокого гніту. Ось де джерело нещасть Єгипту і слабкості його царів!..»

Царевич розумів, що селянам заподіяно кривду, і відчув велику полегкість, знайшовши причину лиха — жерців. Йому не спадало на думку, що його висновки можуть бути помилкові й несправедливі.

Зрештою він не робив висновків, а тільки обурювався. А гнів людини ніколи не обертається проти неї самої, як голодна пантера не жере власного тіла, а, прищуливши вуха й крутячи хвостом, вистежує круг себе здобич.

Розділ тринадцятий

Поїздки наступника трону з метою розшукати жерця, який урятував Сару і йому дав добру пораду, мали несподівані наслідки.

Жерця знайти не пощастило, зате між єгипетськими селянами почали ширитись легенди про царевича.

Якийсь чоловік плавав вечорами від села до села маленьким човном і розповідав селянам, що наступник трону звільнив людей, яким за напад на його маєток загрожували роботи в каменоломнях. Крім того, царевич побив урядовця, що стягав з селян додаткові податки. Наостанку невідомий чоловік додавав, що царевич Рамзес перебуває під особливою опікою бога Амона з західної пустелі і що цей бог — його батько.

Простий люд жадібно слухав ці легенди, бо вони збігалися з фактами, а до того ж чоловік, що їх розповідав, і сам був як дух: припливав невідомо звідки й зникав невідомо куди. Царевич Рамзес не говорив з Дагоном про своїх селян, навіть не викликав його до себе. Він відчував сором перед фінікійцем, у якого змушений був позичити гроші і, можливо, ще не раз позичатиме.

Але через кілька днів після сутички царевича з писарем Дагона банкір сам завітав до нього, тримаючи щось загорнуте в руках. Увійшовши в покої царевича, він упав на коліна і, розв’язавши білу хустку, дістав прегарний золотий келих. Він був оздоблений коштовними каменями і різьбою: на підставці було зображено картину збирання й давлення винограду, а на чаші — бенкет.

— Прийми цей келих, достойний царевичу, від раба твого, — мовив банкір, — і пий з нього сто… тисячу років… доки й віку твого.

Але царевич зрозумів, що мав на меті банкір. Не доторкаючись до коштовного подарунка, він суворо промовив:

— Ти бачиш, Дагоне, багровий відблиск всередині келиха?..

— Авжеж, — відповів банкір, — як би я міг не бачити цього багрянцю, коли він свідчить, що цей келих зроблений з щирого золота?

— А я тобі кажу, що це кров дітей яких забрано в батьків, — відповів гнівно наступник трону.

Він одвернувся і вийшов з покою.

— О Ашторет! — простогнав банкір. Губи його посиніли, а руки почали тремтіти так, що він насилу зав’язав свій келих у білу хустку.

Через кілька Днів Дагон поплив із своїм келихом до маєтку Сари. Він убрався в пишний одяг, гаптований золотом, у густій бороді його була скляна кулька, з якої розтікалися, пахощі, а на голові стриміло два пера.

— Прекрасна Саро, — почав він, — хай Єгова виллє на твою родину стільки благословень, скільки води в Нілі. Адже ми, фінікійці, і ви, євреї, сусіди й брати. А я палаю