Болеслав Прус - Фараон

на землю, топче ногами й каже: «По такому праву, що достойний Дагон наказав». «Звідки ж я візьму, — відказує мій чоловік, — коли в нас немає ані зернини? Ми вже місяць їмо тільки насіння або корінці лотоса, та й ті тепер важко знайти, бо вельможні пани люблять бавитися його квітами».

Жінці перехопило дух, і вона заплакала. Царевич терпляче ждав, поки вона заспокоїться, а чоловік її, якого занурювали в воду, похмуро бубонів:

— Ця жінка своїм пащекуванням накличе на нас лихо. Я ж казав, що не люблю, коли жінки встряють у мої справи!

Тим часом урядовець підійшов до весляра й тихо запитав його, показуючи на Рамзеса:

— Хто цей жевжик?

— Бодай тобі язик усох! — відповів весляр. — Хіба ти не бачиш, що це має бути вельможний пан: щедро платить і добре б’є.

— Я зразу зрозумів, що це якийсь вельможа, — шепнув урядовець, — Замолоду я часто бенкетував з вельможними панами.

— Ага! Отож, мабуть, від тих бенкетів в тебе й лишились плями на одежі, — буркнув весляр.

Жінка, виплакавшись, говорила далі:

— А сьогодні знов приходить цей писар із своїми людьми й каже до мого чоловіка: «Коли не маєш пшениці, віддай нам двох своїх синків, тоді достойний Дагон не тільки подарує тобі цей податок, а ще й платитиме щороку по драхмі за кожного…»

— Лихо мені з тобою! — гримнув на неї чоловік. — Загубиш нас усіх своїм базіканням. Не слухай її, добрий пане, — звернувся він до Рамзеса. — Як корові здається, що вона хвостом відгонить мух, так і жінка думає, що язиком віджене збирача податків. А того не знають, що обидві — дурні.

— Сам ти дурний, — перебила його жінка. — О мій пане, ясний, як сонце, з царською поставою…

— Беру вас за свідків, що ця жінка блюзнить, — півголосом мовив урядовець до своїх людей..

— О квіте пахучий! Голос твій — як звуки флейти… вислухай мене! — благала жінка Рамзеса. — Мій чоловік каже цьому урядовцеві: «Я б краще віддав вам двох бичків, якби вони в мене були, аніж моїх синів, навіть якби ви мені платили за кожного по чотири драхми на рік. Бо, як піде дитина з дому на ту службу, ніхто вже її не побачить…»

— Краще б я був захлинувся!.. Хай би риба з’їла моє тіло на дні Нілу!.. — стогнав селянин. — Ти ж усе село занапастиш своїми скаргами… жінко…

Урядовець, бачачи, що його підтримує сам потерпілий, виступив наперед і знов загугнявив:

— Відколи сонце сходить над царським палацом і заходить за пірамідами, в цій країні діялися різні дива… За фараона Семемпсеса з’явилася біля піраміди Кохом дивна мара, й чума вразила Єгипет. За фараона Боетоса розступилася земля під Бубастом і поглинула силу людей. За царювання Неферхеса води Нілу одинадцять днів були солодкі, як мед. Всі бачили це, а також інші дивні речі, про які мені відомо, бо я сповнений мудрості. Але ніхто не бачив досі, щоб з води виходила якась незнана людина й забороняла збирати податки в маєтках найяснішого наступника трону…

— Мовчи, — крикнув Рамзес, — і забирайся геть! Ніхто у вас не відбере дітей, — додав він, звернувшись до жінки.

— Мені неважко забратися, — відповів урядовець, — бо я маю легкий човен і п’ятеро веслярів. Але дайте мені, ваша честь, якийсь знак для пана мого Дагона.

— Скинь перуку й покажи йому знак на своїй голові, — відповів царевич. — А Дагонові скажи, що я йому наставлю таких знаків по всьому тілу…

— Ви чуєте, яке блюзнірство? — шепнув збирач податків своїм людям, низько вклоняючись Рамзесові і задкуючи до берега.

Він сів у човен і, коли веслярі відпливли від берега на кілька десятків кроків, простяг руку й закричав:

— Щоб вас корчі за живіт вхопили, бунтівники, блюзніри!.. Зараз їду до наступника трону й розповім, що діється в його маєтках!..

Потім він схопив палицю й почав бити своїх людей за те, що вони не заступилися за нього.

— Так і тобі буде! — кричав він, погрожуючи Рамзесові. Царевич скочив у свій човен і звелів весляреві гнатися за

зухвалим службовцем лихваря. Але добродій у баранячій перуці кинув палицю і сам взявся за весла; його люди допомагали йому з таким запалом, що догнати їх було неможливо.

— Швидше сова дожене ластівку, ніж ми їх, мій ясний пане, — сказав, сміючись, весляр, Рамзесові. — Але ви, мабуть, не мірник, а офіцер, і, може, навіть з гвардії його святості, бо відразу оперіщили його по голові! Я на цьому знаюсь, сам п’ять років служив у війську й завжди бив по голові або в черево, і непогано мені жилось на світі. А як мене, було, хто звалить, я відразу бачив, що це великий пан… У нас в Єгипті (хай не оминуть його своєю ласкою боги!) страшенно тісно: місто на місті, будинок на будинку, людина на людині. Хто хоче сяк-так крутитися в цій тісняві, мусить лупити по голові.

— Ти жонатий? — спитав його царевич.

— Пхе, як є жінка й місце на півтори душі, то жонатий, а взагалі — парубок. Адже я служив у війську й знаю, що мати жінку добре лише раз на день, і то не завжди. Заважає.

— А може б, ти пішов до мене на службу? Думаю, не пожалкував би…

— З дозволу вашої милості, я відразу зміркував, що ви могли б полком командувати, дарма що молоді. Але на службу я ні до кого не піду. Я вільний рибалка; мій дід був, перепрошую, пастухом у Нижньому Єгипті, а рід наш походить від гіксосів. Щоправда, дурні єгипетські селяни глузують з нас, але мене з того тільки сміх бере. Селянин і гіксос, з дозволу вашої милості, — це як віл і бик. Селянин може ходити за плугом чи перед плугом, але гіксос нікому не буде служити. Хіба що у війську його святості, бо то ж військо!

Весляр, розохотившись, говорив далі, але царевич уже не слухав. У голові його дедалі виразніше поставали нові для нього, дуже болючі питання. Виходить, ті острівці, що повз них він пропливав, належать до його маєтностей?.. Дивна річ, він зовсім не знав, ні де розташовані його маєтки, ні які вони. Виходить, від його імені Дагон обклав селян новими податками, а той незрозумілий рух, який він спостерігав, їдучи вздовж берега, був викликаний збиранням цих податків. Селянин, якого били на березі, певно, не мав чим заплатити. Дітей, що гірко плакали в човні, продано по драхмі за кожного на цілий рік. А жінка, що стояла по пояс у воді й сипала