Олександр Степанович Дерманський - Чудове Чудовисько

— з жахом подумала Соня. — Так, так. Двоє злодіїв. Один підстеріг, що Чу часто лазить вікном, і стежив за квартирою й за нами, щоб підібрати зручний момент для пограбування, а інший, мабуть, увірвався сюди наскоком, без підготовки. І тепер вони сперечаються, хто має обкрадати наш дім. О Боже! Як же вони увійшли, коли двері були замкнені? А, певно, я не зачинила за Чу вікно.»

— Відступися, — знову озвався перший злодій, — я сам владнаю цю справу. Годі вже! І тобі не шкода малої?!

— Нічого не вийде! — не поступався другий злодюга. — Я не хочу ризикувати і втратити все через якісь нюні з сантиментами. Іди собі краще, не вплутуйся в цю історію, старий.

Далі Соня не стала слухати. Вона тихенько вийшла з квартири й зачинила двері на замок.

— Швидше до Чу! — сама себе підганяла Соня. — Він уже знає, як затримувати грабіжників, і може навіть подзвонити своєму товаришеві сержантові Свинобою.

Чу чекав приятельку на тому ж місці, де вони розсталися. Захекана, вона нарешті сяк-так переказала все, що почула вдома.

— По-побігли чимдуж, Чу! — Соня тягла друга за лапу.

— Думаю, не варто, Соню, — стояв як укопаний Чу.

— І що, ти навіть не подзвониш сержанту Свинобою?

— Е, не треба нікому дзвонити. По-перше, ти вже набігалась, а по-друге… дай подумати…

— Отакої! — остовпіла Соня. — То, значить, крадіть-обкрадайте, злодюги, нашу квартирку, ласкаво просимо! Беріть, що погано лежить, будьте такі ласкаві, а ми тут поки подумаємо! Так, по-твоєму?! А там, до речі, і твої баранці!

— В твоїй кімнаті не злодії, — якось задумливо відповів Чу.

— Не злодії?! А хто ж?

— То мій бабай. І ще… Чекай, Соню, я ось-ось додумаюся до чогось важливого… Хто ж там з ним ще був?.. Чека-чекай…

— Про вовка примовка, — раптом вигукнула Соня. — Он вже й бабай тут як тут.

Чу підвів голову й побачив, що до них справді поспішає бабай.

— Ось ти де! — майже люто крикнув він. — Ану, ходімо додому! Оце-то накоїв онучок! Я відчував, я своїм хворим шлунком відчував… Ось маєш тепер…

Він схопив Чу за лапу й потяг геть.

Соня стояла розгублена й мовчки дивилася, як Чу знехотя чалапає за бабаєм і раз у раз озирається на неї. Раптом він стрепенувся, дістав зі свого самовара ручку й папір і на ходу почав щось писати.

Бабай гримнув на онука й ударив його по лапі. Ручка і папірець упали на тротуар.

Коли чудовиська зникли за рогом, Соня підбігла і взяла записку. На ній було всього три слова: ДАЙ ТОМОВІ ЧАСНИКУ.

Альбом

Соня ледве дочекалася кінця уроків. Вона постійно думала про записку. Навіщо? Навіщо давати Томові часник? Що за дурницю придумав Чу?

Та ще більше, ніж дивна записка, дівчинку бентежило те, що Чу тепер подасться з бабаєм у якусь глухомань, або й узагалі буде закинутий у Країну жаховиськ. Він же так і не здобув сім подяк від людей. А як же тепер вона, Соня? Вона не хоче лишатися без такого чудового друга!

«Піду в ліс, — думала дівчинка, — і попрошу, нехай і мене беруть з собою. Самого Чу я нікуди не відпущу. А закидатимуть — нехай і мене закидають, нехай! Все одно без Чу мені світ буде немилий… От тільки мама з татком… що вони скажуть? І кому подарують мого папугу? А, байдуже — піду… напишу їм записку, поясню все-все… батьки в мене класні — зрозуміють!..» На очі дівчинки цілісінький день наверталися сльози. Навіть Сашко П'явочка це помітив.

— Щось трапилось? — запитав він, підсівши до Соні на перерві. — Ти така змучена.

— Е, — наче Чу, відповіла дівчинка й махнула рукою. — Нормально. — Вона не хотіла зараз нічого пояснювати — однаково ніхто тепер не зарадить. Тим паче, Сашкові треба про близький футбольний матч проти однолітків із іншої школи думати. Навіщо йому зайвий клопіт?

Найперше, що Соня зробила, коли прийшла додому, — це знайшла на кухні голівку часнику.

— Чистити його чи не чистити? — міркувала дівчинка. — Та навіщо, все одно Том не їстиме його. І що це Чу надумав таке…

— Батьки дзвонили, — до кухні увійшла бабуся, — у вівторок прилітають.

— Ба, а ти Тома не бачила? — мляво спитала Соня.

— Ти що, не рада? — спитала бабуся, підіймаючи над бровами окуляри й пильно приглядаючись до онуки. — Щось трапилося?

— Ні, — так само мляво відповіла Соня, — і я рада, просто мені зараз Том потрібен.

— Хіба він не побіг уранці з тобою? Я думала, що побіг. Дивно, навіть обідати не просив… Ти в кімнаті в себе дивилася?

— Ще ні.

— То, мабуть, він там, де йому ще бути, — зітхнула бабуся. — Та й сама вже перевдягайся, мий руки. Я борщику насиплю. Соня пішла до кімнати.

— Томе, — покликала вона собаку. У кімнаті було тихо.

— Томе! — вже голосніше погукала дівчинка, роззираючись навсібіч.

Ні під столом, ні біля ліжка в кубелечку, ні на самому ліжку, ані деінде Тома не було. Наче корова язиком злизала. — Ти тут, Томе? — спитала невідомо в кого засмучена Соня і з надією порачкувала під ліжко.

Але й там песика не було. Проте Соня дещо знайшла. На запиленій підлозі лежав її старий альбом для малювання. Дівчинка витягла його з-під ліжка.

Так сумно й кепсько Соні ще не було ніколи в житті. Правду кажуть, що біда не сама ходить, а з дітками. Не встигла Соня оговтатись після того, як Чу її покинув, як тут пропав безвісти Том. Вона глянула на песикове ліжечко, погладила хутро шуби рукою і поклала на стіл вже не потрібні зубчики часнику. На столі рядочком стояли ліплені Чу баранці й так зажурено дивилися на дівчинку, ніби хотіли сказати: «Ну от, самі ми, самісінькі тепер зосталися…» До горла Соні підступив якийсь давкий клубок, а на очах уже вкотре за сьогодні затремтіли сльози. Вони стікали по щічках і крапали на альбом для малювання.

«Тут ми з Чу малювали кумедні картинки…»— втираючи сльози долонею, думала Соня.

Вона почала гортати альбом. Ось — портрети найкращих баранців, а на цьому аркуші Соня намалювала Чу з самоваром за плечима. А це вже її