Олександр Степанович Дерманський - Чудове Чудовисько

панамі на мопеді, що зник у нічному небі, а по-друге — Чу, що простував до вікна. «То ось воно хто той Марко, — збагнула Соня. — Тепер зрозуміло: це ж той блискавичний листоноша чи «глистоноша», як каже Чу. Отже, це він фарою мопеда блимав у вікно. І Чу з ним. Чого це він повернувся? Мабуть, хоче прочитати мені листа».

— Заходь, Чу, — кинула Соня й пішла до дверей вмикати світло.

Чу закректав, лізучи у вікно, а потім геть заплутався в шторах і тюлі.

Соня взялася виплутувати друга й зрозуміла, що Чу якийсь не такий — збільшився чи що.

— Та ти ж геть позеленів, Чу! — скрикнула дівчинка, бо Чудовисько замість рожевого в горошок чомусь став зеленим, наче гусінь.

І в цю мить Чу нарешті скинув тюль з голови і Соня з жахом і здивуванням побачила, що він… ніякий не Чу.

— Здрастуйте! Я бабай, — промовив незнайомець, потис Соні руку й поправив у себе на голові якийсь чудернацький убір, схожий на верхівку гарбуза з сухим корінцем. — Ви, мабуть, Соня.

— Здра-здрастуйте, — привіталася Соня. — Ага, Соня…

— А де ж це мій онучок? — спитав бабай.

— То ви бабай Чу? — зраділа Соня. — А він уже пішов додому.

— Розминулися, — з досадою вдарив лапою | по нозі нічний гість, — я ж саме від нього.

— А Ви на збори приїхали? — поцікавилася Соня.

— Та побачимо, що то за збори і що за школа така, — не дуже лагідно відповів бабай, — це ж нечувано, щоб чудовисько водилося з людськими дітьми.

— А ми, до речі, дружимо, — із запалом відповіла Соня.

— Дивно, дивно, — наче сам до себе промовив бабай. — Ніяких дружб не буває.

Тим часом Том зіщулився й бочком, бочком спробував прослизнути за спиною в чудовиська під стіл. Але бабай блискавичним рухом ухопив пса за карк і підніс до обличчя.

— А це хто такий?

— Це мій песик! Не треба з ним так поводитись! — обурилася Соня.

— Ой, не подобається це мені, — похитав головою бабай, відпустив Тома й мовчки виліз у вікно.

Геть збентежена, дівчинка погладила Тома, зачинила вікно й лягла спати. Хоча й не дуже вірилося, що тепер вдасться заснути.

Страхітливий ліс.

Верховному Страхополоху особисто в пазурі.

Цілком таємно.

Ваша спиноокосте!

Попри всі мої старання, Підглипневі лишилося здобути всього дві подяки. Однак Збіговисько вже за кілька ночей, тому запевняю вас, що він не встигне. Щоправда, можуть виникнути певні труднощі у зв'язку з прибуттям Гарбузяника.

Прошу повідомити, з якою метою він з'явився у місті. Чи Збіговиську щось відомо про це?

Тремчу від жаху,

Д. Р. Акула

Знову пограбування?

— Ти не уявляєш, що тут учора було, Чу, — кинулась до вікна Соня, тільки-но Чу вранці заплигнув до її кімнати. — Вночі, як ти пішов, твій бабай прилетів з Марком на мопеді. А я думала, що то ти, а він — зелений-зеленющий, уявляєш!

— Е, знаю, знаю, — понуро промовив Чу, скидаючи з плечей свій самовар-рюкзак, — він зараз у мене в курені. Сердитий, примчав серед ночі. Не подобається йому наша дружба, так не годиться, каже, чудовиськам жити.

— Сильно сварився? — поспівчувала Соня.

— Та ні, лякав тільки.

— Лякав?

— Е, трохи.

— А ти що?

— Е, вдавав, що мені страшно. Щоб він трохи втихомирився.

— А тепер що, Чу?

— Нічого тепер, — Чу важко зітхнув. — Попрощатись я прийшов. Забирає мене бабай до себе жити, не хоче, щоб я до школи ходив. Та й ти йому чомусь не сподобалась, а надто Том твій.

— Чому це, Чу? — Соні стало дуже прикро. — Я ж йому нічого не зробила такого. А Том — той навіть не гавкнув. Он, бідолаха, ще й досі не отямився, навіть, здається, й до школи не збирається сьогодні зі мною… Що ж це твій бабай так розсердився?

— Не знаю. Е… Все одно тепер. Бувай, піду я.

— Не йди, Чу, як же це?! — голос дівчинки затремтів, а в очах забриніли сльози. — А як же подяки, дві ж усього лишилося? Ти казав йому про Збіговисько і про подяки?

— Не наважився, — відповів Чу, — але, здається, він щось підозрює, бо випитував, чого ти така бліда й худюща, а ще — чи знаю я, хто такі глипачі?

— Якщо ти не заробиш іще два «спасибі», то тебе закинуть.

— Е, знаю. Але якщо я не перестану до тебе ходити, упир не зупиниться, і ти… Ні, я не можу наражати тебе на смертельну небезпеку, я йду.

— Отже, так: ти повинен ще хоч сьогодні піти до школи, чуєш! Це твій останній шанс. Піти — і здобути останні дві подяки, — рішуче випалила Соня. — А бабай твій нехай трохи почекає там. Ну і я… я нормально… почуваюся. Всього дві подяки, Чу, — і все скінчиться.

— Що ж, спробуємо, — трохи звеселів Чу, — але бабай мене відпустив тільки попрощатись і сказав, що коли не повернуся швидко, то він сам по мене прийде, і тоді мені буде кепсько.

— То нам не можна гаяти жодної секунди. Я вдягаюся і — гайда! — мовила Соня й пішла до шафи.

На півдорозі до школи Соня раптом спохопилася:

— Ой-ой-ой! Я пенал забулася. Чу, постій тут, а я вернуся додому.

— Може, разом підемо? — запропонував Чудовисько.

— Я сама, зачекай.

Захекана Соня вбігла у свій двір. Назустріч підтюпцем бігла бабуся в спортивному костюмі.

— Що трапилось? — на бігу спитала вона онуку. — Невже теж вирішила побігати зі мною? Правильно, Сонечко, це дуже корисно.

— Ні, ба, я пенал забула, — відповіла Соня теж на бігу.

— Ключі маєш?

— Маю, — кинула дівчинка й гулькнула в під'їзд. Тільки-но дівчинка відімкнула двері й стала роззуватися в коридорі, як почула голоси, що долинали прямісінько з-за дверей її власної хати.

— І давно ти стежиш за квартирою? — спитав голос, котрий видався Соні знайомим.

— Відколи він почав лазити в це вікно, — огризнувся інший голос. — І не тільки за квартирою, а й за школою. І тобі раджу не пхатися сюди!

«Боже, невже там злодії?!