Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

ченців і що вона зцілятиме всіх хворих, що з вірою та чистим серцем наближатимуться до неї.

Ми мало не луснули з реготу.

«Ах ви, ледарі, пройдисвіти! Ще й святих удаєте. Ну, заждіть».

Заховали ми ікону з лядункою і пішли спати. А на ранок свято. Микола весняний. Пішли до церкви… Поспішаємо, щоб не спізнитися, бо довелося б два гроші «на будування нової церкви» платити. Народу сила. Всі околишні села тут. Стоїмо. Аж ось виходить сам отець архімандрит, такий нібито схвильований та зворушений, аж очі собі витирає хусточкою.

«Чада мої, паства моя вірна, — каже, — зараз отець Мефодій розповів, що сьогодні вночі з'явилася до нього пречиста богородиця і сказала: «Благословення моє на вашій святій оселі. Шукайте в колодязі край села. Дам я вам ознаку своєї милості, і хай буде це місце святе місцем молитви». Підемо, чада мої вірні, до колодязя, як наказала нам матір пречиста».

Баби, звісно, заплакали, заойкали. І звідки в них ті сльози беруться… Узяли корогви, ікони. Рушили. А я з товаришами — анічичирк. Перезираємось та посміхаємось у вуса. Ось і колодязь. Почали ченці молебень правити, потім колодязь святити. Спустили цебер.

Раз. Два. Три. Нема ікони. Почали вони перешіптуватися, зазирати до колодязя. Плечима знизують. Знов спустили цебер. Витягають саму воду. Почали нею кропити прочан. А вони, як, вівці, пруть з усіх боків до криниці. Тут я і підморгнув товаришам, проштовхався наперед та й кажу голосно, щоб усім чути було:

«Благослови, отче святий, сказати, що й мені пречиста свою волю днесь уночі об'явила».

Перезирнулися ченці, а народ аж пре на мене з усіх боків. Старі бабусі-святенниці вже й плачуть. Стою я собі смирненько, очі догори, ніби сам святий. Руки склав на грудях, як перед причастям. От як на іконах малюють.

Подивився на мене архімандрит та й каже:

«Кажи, чадо моє вірне, бо велика днесь милость виявилася до нашої оселі. І хай усі слухають слово твоє, бо й колись устами бідних галілейських рибалок промовляв Господь людству».

Я й почав. Усе виказав: і як ченця з черничкою помітив, і як вони ікону в криницю вкинули, і як ми її витягли. А товариші і ту ікону показують з лядункою і додають: «І написано ось тут на іконі, що її в Лаврі Печерській намальовано торік».

А якась жінка як заверещить: «Матінко, та це ж сестра Агата гаптувала».

Що тут сталося. Кинулися на нас ченці.

«Анафема, — кричать. — Не слухайте, чада наші вірні, бо це католики, це папежники кляті його підкупили дурити вам голови».

Вхопили вони мене, намагаються рот мені зав'язати. Вони — за мене, товариші — за ченців, а натовп з переляку — врозтіч. Зв'язали вони мене, кинули додолу. Пручаюся я, а вони волають:

«Дивіться, добрі люди, як його чорти корчать». Замкнули мене до льодовні. Тільки помітили кляті, з ким я був, і того ж дня, коли один з моїх товаришів проходив повз нову церкву; що стояла ще в риштуванні, впала йому на голову цеглина. Так він і помер, не ойкнувши; а другий поїв каші та за чверть години й сконав. Отруїли, кляті, та потім і кажуть, що бог скарав богохульників. А мене, як біснуватого, до клітки потім засадили, не знаючи, яку мені кару вигадати, та спасибі Христі: вкинула вона мені до клітки рискаля, підкопав я вночі стінку та й yтік.

— Здорово! — аж зітхнули здивовані хлопці. — Ну й Тимко. Справжній характерник.

Тимко задоволено блиснув у темряві зубами і почав кресати вогонь. — Не кури, — спокійно стримав його Максим. — Сіно підпалиш.

— А тобі шкода? Чи ти тут вікувати надумав? — насмішкувато кинув Тимко, але кресало сховав.

Максим не відповів. Задумливо дивився він на зорі і, нарешті, позіхнув. — Треба спати, — сказав він і почав умощуватись на сіні.

— Тільки на Січі й добре жити, — зітхнув лягаючи один із сиверян. — Перепочинемо день — і далі.

— Гадаєш що на Січі всі брати? — спитав із темряви чийсь голос.

— Ой, хто тут? — схопилися парубки.

— Я, — виступив мовчазний джура Сагайдачного. — Слухаю я вас, хлопці, і бачу, що на Січі, справді, трохи вільніше, але не такий вже там мед, як вам здається: крутить нами старшина, як ляльками. Їм аби користь мати. Працюють нетяги — рибачать, полюють, човни будують, здобувають хліб козацький, а старшини набивають грошима кишені, крамарюють із тими ж турками, татарами та з польським панством, маєтки купують і стають, нарешті, такими ж панами, як перший-ліпший магнат.

— Тю. Теж сказав новину, — зареготав Терешко, який весь час лежав мовчки, прислухаючись до розмов. — Старшина навіть гірша від панів, бо від неї й снопа не сховаєш. Недурно є в литвинів прислів'я: «Краще двічі вклонитися чобіткам, ніж один раз личакам». Добре це сказано, їй-бо. Бо ж старшина людині дихати не дасть. Ви тут балакали, мені й слова не давали вкинути, а я вам ось що розкажу, — звернувся він до втікачів. — Я сам з Київщини, і не від пана втік, а від свого ж старшини. А в нас, на Київщині, вже скрізь фільварки та дідичі, як у Польщі чи то в Галичині. І скрізь панщина, данини, ганяють нас у підводи, продають, як худобину.

— Що ти?.. Бре!!! — скрикнули пахолки Бжеського.

— Як то брешу? На власній шкурі все витерпів. Воно, звісно, для годиться пишуть, ніби продають землю з живим і мертвим реманентом і всім, що на тій землі. Але ж кожному відомо, що живуть на землі люди. Чули за гетьмана Лободу? Так я в нього був, У січового батька, і ось цими самими руками йому на панщині робив: і орав, і угноював землю, і під ріллю ліси корчував, і плоти ганяв, і попіл палив, і до Німеччини бортища, збіжжя, ванчос [60] та клепку возив, аж поки терпець увірвався і… Ух, і засвітили ж ми йому тоді, людожерові.

— А що? — зацікавився джура.

— Та був у нас товариш. Дмитром звали. Завзятий козарлюга. Повернулися ми якось з Галичини, поташ на продаж возили. А за день-два знов Лобода до нього: давай воли щось там везти. Він і обурився і не дав. Лобода скипів. Зв'язали Дмитра, привели на панський двір — та канчуками Зціпив зуби Дмитро — і ані звуку. Не знаю, як воно сталося, тільки все село кинулося помститися. А Дмитро, весь скривавлений, став нашим проводирем. Лобода втік. Підпалили ми фільварок, ущент зруйнували — і на Січ. Розповів Дмитро голоті, як воно було, і коли потім приїхав