Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

Лобода на Низ, голота мало його на шматки не роздерла. Тоді Сагайдака й посадили гетьманувати.

— Як же ти тут опинився? — з легким недовір'ям спитав джура.

— Як? На пожежі впав та нoгy собі зламав. Два місяці в лісі переховувався. Стара мати їсти носила, а потім, на зиму, до Києва пішов. Почав шевцювати. Три роки учнем та рік у підмайстрах…

— Як же того Дмитра звуть? Де він тепер? — допитувався джура.

— Та в нас його Ковтуненком звали, а чути було, ніби на Січі він Барабашем став.

— Барабашем? Та чого ж ти одразу не сказав? Оце людина! Оце такий, що шию зверне тому, хто проти голоти піде. Всі ми за ним стоїмо, — захоплено заговорив джура.

Сагайдачний, певно, не пізнав би тепер свого мовчазного супутника. Очі йому блищали в пітьмі, білою низкою світилися зуби.

— От коли б нам такого гетьмана. Показав би він оцим Повчанським та Лободам. Мокро було б, — палко казав він.

Хлопці щільно оточили джуру. А він ніби прокинувся і весь зайнявся якимось огнем…

— А як вони з нашим Сагайдачним іноді заведуться. Просто, як два бугаї. Ух, колись буде ще бійка. Бо ж Барабаш не подарує нікому оцих, старшинських вибриків. Хлопці зраділи. В першу мить вони зовсім збентежилися. Їм здавалося, що джура перекаже гетьманові всі їх розмови, але живе гаряче слово переконало й заспокоїло їх.

— А хіба Сагайдак така ж птиця? Чому ж про нього кобзарі співають таких чудових пісень? — спитав Тимко.

— Співають. Нема де правди діти: в поході він хороший ватажок. І підготує все як слід, і харч хорошу, і військовий припас здобуде. Ну, і в бою ніколи не розгубиться: другий ще потилицю чухає, а він уже запобіг лихові і побив ворога. Тому ніколи його ще не били ані турки, ані московити, ані татари. Але після походу… Лисячий він хвіст, а не людина. Сам за старшину тягне, а про людське око з голотою приятелює. Сидить, горілкою частує, жартує, ніби й сам нетяга-голоштанець. Колись він, справді, в лахмітті ходив, а тепер більш із панами крутиться. Вчений він, собака, кожного вміє обдурити. Торік ми мало його не скинули: хотіли, щоб Барабаш гетьманував, та пронюхала старшина, всіх понапувала горілкою, і знов посадили того ж Сагайдака.

Утікачі зацікавилися, почали розпитувати про Січ, але Тимко обурився:

— Слухайте, панове, про це й уранці можна поговорити. Час спати. Завтра ж косовиця. Хлопці замовкли і за кілька хвилин міцно засопли на різні голоси.

Заводилось на світ, коли прокинувся Повчанський будити хлопців. Швидко минула тригодинна червнева ніч, і заспані парубки щулилися від світанкового холоду, вмиваючись біля криниці.

— Ач товстопузий. Хоч би раз проспав, дав людям відпочити, — бурчали вони, коли Повчанський відійшов.

— Такий проспить. Швидше сонце проспить, ніж він… блощиця клята, — відгукнувся Тимко, хлюпаючи холодною водою, — правда, Меметко?

Татари щойно вийшли з другої клуні, де вони завжди спали. Меметко закінчив ранкову молитву, востаннє вклонився рожевому сходові, де за горами і степами десь височіли мінарети Мекки [61], побожно загорнув свій старенький намазлик[62] і відповів не одразу.

— Нащо кажеш так? — спокійно відгукнувся він. — Аллах наказує, мулла наказує скорятися й робити… Не поган кет-худа[63]. Годує сито, не б'є. Сорочку дає. На що скаржитися?

— Ото, чортова татарва, — спересердя сплюнув Тимко. — Та хіба ж наші попи та ченці того не наказують? У них у всіх одна приказка: терпи, мовчи, гни спину, а на тому світі буде тобі нагорода. І чорт же його зна, чи є ще він, той світ?

Тимко непоквапливо випростався, витер червоне від холоду обличчя і звернувся до товаришів:

— Не знаю, як ви, панове, а я тут не залишусь. Чорт забирай оцей хутір. Їдьмо, хлопці, разом. Га, Максиме?

Парубкові слова захопили Максима зненацька. Він розгубився, зашарівся і безпорадно кліпав очима. Всі на хуторі знали, що він до нестями закохався в Ганну, хрещену дочку Повчанської. Ганна була сирітка й жила в них напівродичкою, напівслужницею. Разом із товаришем утік Максим від пана, мріючи дістатися до Січі, але так і застряв на хуторі. І товаришеві слова були сіллю на його рану. Він не знав, що відповісти, а головне — що діяти.

Хлопці зареготали.

— Облиште його, панове. Пропав козак ні за цапову душу. Причарували його Ганнині очі.

— Ну, добре, — згодився Тимко, — обкрутимо тебе після Петра. Де моє не пропадало: залишуся ще трохи. Мо, знайдуться інші попутники.

— Хлопці, хлопці, не баріться. — гукнув Повчанський з ганку. — Що ви там поснули, чи що?

— А щоб тебе грім убив, людожере клятий! — вилаявся Терешко і бадьоро рушив до хати.

І раптом спинився:

— Ось що, хлопці. Хай він віддасть нам наші сорочки. Годі нам світити голими грудьми, як бурлакам. Соромно перед дівчатами.

— А де ж вони? — здивувалися пахолки Бжеського. — Та в нього ж, у коморі. Боїться, падлюка, щоб ми не втекли, тому й ховає.

— Та нащо ж ви їх йому віддали?

— Чорт його зна, як воно сталося. Здуру… Тепер і не витягнеш…

Перемовляючись і підтягуючи очкури, наблизилися хлопці до ганку, де стояв Повчанський із Сагайдачним. Пахолки Бжеського трималися осторонь.

— Швидше, хлопці, швидше. Не спіть, — квапив старий. — Снідайте та беріть коси.

— Зараз, батьку. Тільки дай нам разом із косами наші сорочки, бо від комашні життя не стало.

— Не стільки косиш, скільки плечі чухаєш, — підхопив і Максим, ніби відчуваючи провину перед товаришами.

Кров ударила Повчанському до голови, але, помітивши пахолків Бжеського, він стримався.

— Та на що ж вам, хлопці, сорочки? — удавано здивувався він.

— Які з вас будуть козаки, коли вас комашня лякає? Посоромтеся хоч пана, гетьмана… Воно й краще влітку без сорочки. І вітер тебе обдуває і сонечко припікає… Лікує воно кожну хворобу — і ломець, і сухоти. А вам — сорочки.

Пахолки Бжеського перезирнулися, і ледве помітна усмішка ковзнула по їх устах.

— Як собі бажаєш, батьку. Давай сорочки, бо й косити не підемо. Життя не стало від комашні. Bсi попухли, — рішуче відрізав Тимко.

І Максим підтакнув.

— Нащо тоді й сорочки, щоб вони гнили в хазяйській коморі…

— Та комарі й крізь сорочку кусатимуть, — знизав плечима Повчанський. — Але ж які ви стали без сорочок здорові та кремезні. Справжні дуби. Та й дівчатам видніш, що хлопці ви як слід, здорові та чисті. Нащо вам свою красу ховати? Це в кого парші або ще якась вада, тому, справді, без сорочки не можна, а вам…

— Як знаєш, батьку, не даси сорочок — не вийдемо