Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

а саме, що традиційний український родинний дискурс взагалі є інфантильним (у народному мовленні й дотепер заціліло спеціальне «дитяче арґо», рясно зафіксоване художньою літературою, від І. Франка до Григора Тютюнника[126]), тож, хоч би якою авторитарною матір'ю була Олена Пчілка (а вона безперечно нею була!), сліди її «психічного контролю над дітьми» треба шукати де завгодно інде, тільки не в називанні Лариси «Зеїчком», Ольги «Пуцом», а Ізидори «Дроздиком»: про патологічну особистість (емоційну дефектність) матері свідчила б, навпаки, відсутність у родинному обігу таких дитячих «псевд»[127] і називання дітей повними іменами (знак «мама сердиться», якому в англійській мові, морфологічно непридатній до творення відіменникових здрібнень-димінутивів, відповідає «офіційне» звертання до дитини на ім'я-прізвище). І так само інфантильно акцентуйованим в українській, як і в багатьох інших європейських мовах, є дискурс любовний, як різновид родинного, — вживання дорослими людьми в інтимному спілкуванні елементів дитячого арґо: це не що інше, як символічне «приріднення», посвячення адресата засобом мови в члени свого роду, й інтерпретуватися як насильницька «форма психічного контролю» може хіба що при відсутності між цими двома любови — або ж при повній незнайомості самого інтерпретатора з таким почуттям (так у «Любому другові» Мопассана Жорж Дюруа скаженіє від дитячого сюсюкання пані Вальтер: «Вона питала: «Чий це ротик?», і якщо він зразу ж не відповідав: «Мій», то чіплялась до нього, аж поки він бліднув від роздратування», — але ті самісінькі слова в устах милої йому пані де Марель його і бавлять, і тішать). Це, сказати б, ази всякого education sentimentale, чуттєвого вишколу (як було сказано ще в Першому листі ап. Павла до коринтян, «хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим»), і якщо сьогодні вони вже можуть тлумачитися з позицій психологічного марсіянина, то це означає тільки, що Фромм таки мав рацію, коли застерігав: освіта, побудована на виключній ретрансляції знань, а не людяности, неминуче призводить в остаточному підсумку до обриву культурної традиції[128].

Але є й ще дещо, що стоїть сьогодні між Лесею Українкою й нами: це якраз вимушене відмирання, «стирання» з писемної культури, як соціально несанкціонованих та непідлеглих унормуванню, тих найбільш експресивних мовних пластів, котрі були дискурсивним резервуаром для приватних (любовних, родинних) почуттів. «Наше слово гордое „товарищ“ нам дороже всех красивых слов» — це не метафора, а вельми чітка ідеологічна прескрипція, і перший-ліпший, навмання заризикований аматорський екскурс в історію радянської педагогіки це негайно потвердить (чого варта, наприклад, сама тільки методична директива вихователям дитсадків звертатися до малят на прізвище!). Коли любити Сталіна приписувалося більше, ніж маму, і за цією «головною» любов'ю взорувати всі інші, «менш значущі», то тим самим випадав з ужитку, як незапотребований, весь той домашній сленґ, що його нині личкуємо «інфантильним» уже з наперед заданою погордою («рідного Сталіна» ж не назвеш ні «Бубонькою», ні «Бурбулятком», ні «дорогим Ба», як міг дозволити собі звертатись у Празі 1930-х «залізний націоналіст» Олег Ольжич до рідного батька — Олександра Олеся[129]). Тоталітарна репресія приватної сфери поступово призвела до того, що чулість, чуттєва  афектація в будь-якому вираженні стали розцінюватися як атрибут слабкости, якого належить соромитися, а кожен його спонтанний прояв, відповідно, тлумити. У словнику Лесі Українки «альтруистическая восторженность» [11, 240] (про С. Мержинського) — це ще позитивна, ба й захоплена характеристика близької людини. Через яких тридцять років на всій підрадянській території подібна словосполука звучатиме вже однозначно знущально, особливо в стосунку до мужчини, — а в 1970-ті навіть один із найтонших українських ліриків, Василь Стус, буде, за свідченнями таборових колеґ, зневажливо морщитися на адресу «південної чутливости»: незаперечний знак, що нова культурна норма перемогла й утвердилася — принаймні на рівні «горішньої свідомости» (той, хто прозвав В. Стуса «дівчиною, яка все життя прикидається героєм Гемінґвея»[130], навряд чи думав, що цим надзвичайно влучно характеризує цілу українську радянську культуру — культуру проскрибованої чулости).

Ці процеси, розуміється, відбувалися в усіх комуністичних культурах, але нашій завдали особливо тяжкого й невідшкодовного удару. За історичним-бо рахунком, українська мова була літературно молода — якщо послуговуватися відомою класифікацією В. Онґа, це класичний приклад розвиненої з вернакуляру (розмовної мови) materna lingua, а не patrius sermo, «материнської», а не «батьківської» мови[131]. В Західній Європі становлення національних літературних мов із місцевих говірок розгорнулось далеко раніше й тривало довше, — головний його зміст і складала боротьба живої, родинної («грубої», як форкав іще в XIX ст. Генрі Торо, а малоросійське дворянство, з Гоголем включно, казало «мужицької») «маминої мови», що зберігала в собі незайманою оту саму гейзінгівську середньовічну «неповстримність чуттів», — із книжною, унормованою й шліфованою, «ученою» patrius sermo, тобто богослужебною латиною (якої, нарівні з грекою, продовжували навчати в класичних гімназіях аж до початку XX ст.): в нас таку культурну роль виконувала була попервах, поруч із латиною, також церковнослов'янська (ще для Сковороди), а відразу за тим, стрибкоподібним переходом (наслідок культурної колонізації!) — імперська, тобто російська/німецька (меншою мірою польська), і цей «доіндустріальний» колоніальний розрив на стихійно-сердечну, «домашню» й «неповстримну» мову щирого чуття, з одного боку, та «правильну» (впорядковану згідно з правилами життя в соціумі) прибрану, вивчену в процесі проходження через систему колонізаторських («батьківських») владних інституцій (школа, військо, служба і т. д.) мову соціальних комунікацій, з другого боку, так ніколи й не був у нас до решти зліквідований[132]. Те, чим займалося покоління «літературних батьків» Лесі Українки (в тому числі й її рідна мати), — вперто, попри всі поліцейські й цензурні рогатки, у прискореному темпі адаптуючи («куючи») живу й стихійну «народну» мову для інтеліґентного, читай раціонального, узусу, — було спрямоване акурат на ліквідацію цього розриву: проект, надто зважаючи на умови, в яких його доводилось реалізовувати, таки шалено амбіційний, а проте, віддаймо належне тому поколінню, досить успішно зреалізований. Уже в Лесі Українки літературна українська (чи не вперше!) постає мовою, яка справді від самого початку, «онтогенетично», «вміє все» (у 1920-ті неокласики з прилеглими до них «марсівцями» — В. Підмогильним, Є. Плужником, Б. Антоненком-Давидовичем — ще в гарячковому темпі завершували процес постановки «українського голосу» на «чоловіче речення»[133]: саме від цих останніх «ковалів мови» літературна українська отримала й останню дозу загальноєвропейської, класичної греко-римської patrius sermo, тільки що цей проект уже не був завершений — його назавжди перебило НКВД).

Власне оте «материнське» — приватне, «простацьке» й «щире» — походження (з вернакуляру) й забезпечило було літературній українській ту підвищену чуттєву температуру (пластичність і абсолютну, воістину «елліністичну»