Юрій Павлович Винничук - Діви ночі. Книга друга

вдути? — поцікавилась Надя, солодко потягуючись.

— Я думаю, ти мені складеш компанію.

Я підсунув журнальний столик і розставив на ньому пляшки та келишки.

— Ну-ну, і що це буде за коктейль?

— Називається «Зимна Мері».

— Чому «зимна»?

— Фригідна тому що. Для гарячої бракує коньяку.

— Не хочу. Суміші з коньяком надто підступні. Коли я п’яна, я собою не керую.

— Відколи це? За моєї пам’яті ти ще керувала собою.

— А тепер ні.

— І чим це небезпечно для мене?

— Невідомо.

— Так між нами, я пообіцяв Франьові до тебе не доторкатися.

— Брешеш!

— Він мене попередив, щоб я до тебе не пхався.

— Брешеш!

— А як ти гадаєш, чому він вивів мене на кухню?

— Дебіл!

За це ми і випили. Після двох келихів, я відчув суттєву полегкість, мої нерви заспокоїлися, і в милому патяканні з Надею проминув весь вечір. Але навіть тоді, коли вона нарешті пішла спати, я не склепив повік.

XVII

Франьо повернувся пізно вночі. З його щасливого обличчя можна було здогадатися, що облава вдалася.

— Ну, все! — вигукнув він. — Фірмі пана Ромця настав капець! Що ти там міряєш? Налий і мені.

— Розказуй, не трави душу.

Він упав на канапу з келихом, жадібно відпив і сказав:

— Ми зупинили авта на сусідній вулиці, далі пішли пішки. Міліція оточила всі три будинки, а тоді висадила двері. Ті жлоби навіть не боронилися, їх раз-два скрутили, речові докази — дві касети — знайшли там, де вказав. І шлюс!

— Ну, і кого ви загребли?

— Пана Ромця, пана Зенця, його жінку, ще того бурмила Макса… Ну, там ще була служниця, але ми її відпустили… Стара баба. Ще якась дівчинка спала. Ми її не рухали.

— Стривай, а фрау Ольга?

— Фрау Ольга? — перепитав Франьо, і мені відразу стало кисло на душі. — Яка фрау?

— Там була ще одна жінка. Вона серед них, може, найнебезпечніша.

— Ніякої жінки ми не бачили. В першому будинку був Роман, Макс і служниця. В другому тільки якась дівчинка. А в третьому Зеньо і його жінка.

— І ви всюди дивилися?

— По всіх кімнатах, по всіх закамарках.

— А там, де спала дівчинка?

— Але там нікого не було!

— Під ліжком дивилися?

Франьо наморщив чоло і здвигнув плечима…

— Чорт його знає… Повинні були дивитися.

— Зрозуміло. Вона випорснула.

Неясна тривога раптом охопила мене.

— Франю, поїхали!

— Куди? Я спати хочу.

— Я кажу: поїхали! То не є жарти. Чи ти хочеш прокинутися з перерізаним горлом?

Він витріщив очі, але я зблефував якраз влучно. Він миттєво зібрався, прихопив пістолет і ми тихенько, щоб не розбудити Наді, вийшли з хати.

— Куди їхати? — спитав у машині.

Я назвав лікарню.

— Заберемо звідти одну дівчину.

Франьо важко зітхнув.

XVIII

Я потермосив вхідні двері, звідкись виповзла заспана чергова, і я їй показав десять карбованців.

— Розумієте, їду вранці у відрядження. Мушу з жінкою побачитись.

— Хоч би цукерки купив, — буркнула вона. — 3 порожніми руками до жінки йде.

Я помчав нагору, перестрибуючи через дві сходинки. За столом куняла знайома лікарка. Коли я торкнувся її рукою, вона здригнулася і закліпала очима.

— Чого ви серед ночі?

— Мушу її забрати.

— Вона спить.

— Нічого.

— Добре, тільки без шуму.

Я зайшов у палату. У нічній тиші чути було рівномірний подих. Але то був лише один подих. І Дзвінці він не належав.

Коли я торкнувся її, то не стримався від розпачливого зойку. Дзвінка була холодна. Я не вірив самому собі і приклав пальці до шиї. Шия теж була холодна і пульсу під пальцями я не почув.

Жінка, що лежала поруч, прокинулася:

— Що сталося?… А-а, це ви?… Вона спить. Їй зробила медсестра укол.

— Коли?

— Н-не знаю… Давно… Я тільки-тільки засинала…

Я вибіг в коридор і покликав лікарку.

— Гляньте на неї… Мені здається, вона не дихає.

Лікарка увімкнула світло, помацала руками тіло і кивнула.

— Вона померла.

— Ви їй зробили укол? — спитав я.

— Я не робила ніяких уколів.

— Це не вона, — сказала жінка. — Та була з чорним волоссям. З двору падало світло, я її роздивилася. Вона зробила укол і відразу вийшла.

— Ви ніде не відлучались? — спитав я лікарку.

— Ні, я сиділа тут безперервно… Хіба що… Стривайте, мене покликали вниз.

— Хто покликав?

— Вона сказала, що… одним словом, що вона в нас лікувалася і попросила, щоб я спустилася і зачекала… А вона хоче мені віддячити… Але так, щоб ніхто не бачив…

— Коли то було?

— Ну, десь по дванадцятій. Я спустилася, почекала хвилин десять і вернулася назад.

Тепер все зрозуміло. Я посунув до виходу.

— Тіло можете забрати завтра ввечері, — сказала навздогін лікарка. — Я оформлю всі папери. Але… одну хвилинку…

Я спинився.

— Може, не будемо робити шуму? А то вийде, що я винна? Я б хотіла обійтися без міліції.

— А та жінка?

— З її палати? Вона мені багато чим завдячує.

— Добре.

— Тоді напишіть, що відмовляєтесь від розтину.

Я написав. Рука в мене тремтіла, і хотілося чимдуж вискочити з лікарні на свіже повітря.

Лікарка дякувала і ще щось лопотіла, дрібочучи за мною до самого виходу, але я її не слухав. Я мав зараз щось вирішити, а жахлива туга переплутала всі мої думки. Ледве себе опанував, коли сів у машину.

— Що, ти сам вернувся? — спитав Франьо.

— Сам. Вона померла.

— Від чого?

— Від уколу.

— Я завше казав, що всі лікарі — то дроворуби.

— Лікарка не винна. Це зробила фрау Ольга. Ви її не догледіли. Тепер буде мстити.

— Вона справді така небезпечна?

— Вже двох людей забила. Це те, що я знаю. Скільки ще заб’є, невідомо… їдемо туди.

— Куди? — перепитав Франьо.

— До хати пана Ромка.

— А то нащо? Думаєш, та фрау там?

— Ні, не думаю. Не така ж вона вже дурна. Але там є одна дівчинка. Я хочу її звідти забрати. Бо, хтозна, може, і її чекатиме укол.

— О, Господи! Та я тобі що — приватний шофер?

— Франю, мені здається, ти мені чимось зобов’язаний. Поїхали.

XIX

Надворі вже сіріло, а в будинку фрау Ольги панували глухі сутінки. Франя з автом я лишив на розі вулиці, а сам почимчикував на подвір’я. Легенько натиснув на клямку, двері подалися, і я зайшов усередину. Про всяк випадок рухався навшпиньки, але довкола була суцільна тиша.

Тільки ліниве поцокування дзиґаря в холі на стіні і більше нічого.

Та щойно я попрямував до сходів, як у мене за спиною пролунав знайомий голос фрау Ольги:

— Привіт, кохасику. Заскучив за мною? Я знала, що ти прийдеш, і чекала на тебе.

Я рвучко повернувся.

— Ну-ну, не