Соломія Павличко - Теорія літератури

У свою чергу, Кобилянська, яка, очевидно (як показує їхнє листування), в душі хотіла вийти заміж за Маковея, в цьому тексті 1903 р. підводить концептуальну основу під своє самітництво й засуджує шлюб як принцип.

Ще більше Маковей виказав загальний глибинний страх галицьких чоловіків перед фемінізмом у неопублікованому вибачливому листі до Ольги Кобилянської, де спробував мотивувати їхній розрив. Там є такі слова: «В р. 1950 якась люта феміністка напише у Вашій біографії: „Сумну ролю в життю Кобилянської відограв Осип Маковей. Сей дурень думав, що жінку вдовольнить приязню. Він навіть щось там писав про неї — і зовсім прихильно — і інтересувався її працями, — та що з того, коли його тупа голова не могла піднятися до вищих доказів приязні, — він відкинув таку гарячу любов задля…“ (се буде надруковане 1950 р.)…

Гей ти, феміністко з 1950 p.! Коли б я знав, де ти по світі вештаєшся та чи є вже ти, я би тебе найшов і дав наперед доброго прочухана»[146].

Сексуальність

Розгубленість і страх чоловіків перед фемінізмом узагалі й Кобилянською зокрема пояснювалися й тим, що вона торкнулася сфери, яка не існувала для патріархальної культури. Йдеться про сексуальність. Як підкреслила Елейн Шовалтер, література й сексуальність «…ідуть у парі, за спостереженням Ненсі Армстронґ, „історію роману не можна зрозуміти окремо від історії сексуальності“, а історія сексуальності, у свою чергу, конструюється на сторінках прози»[147].

Ольга Кобилянська стала першим психологом в українській прозі. Її психологізм був нерідко сентиментальним, мелодраматичним, навіть манірним. Однак вона ж першою в українській традиції торкнулася сексуальності. Її героїні свідомі чуттєвості, потреб тіла, які можуть суперечити потребам духу, вимогам інтелекту. Так, Олена Ляуфлер з «Людини» виходить заміж не з любові, а з матеріальної скрути, проти своїх феміністичних принципів, однак… однак її обранець, молодий лісник, приваблює її фізично. Вона усвідомлює принаду чоловічого тіла й свій потяг до нього.

Інтерес до фізичного боку почуттів мотивований загалом фемінізмом. Серед законних та органічних прав жінки — право на почуття й задоволення від фізичного зв’язку з чоловіком. Для психолога Кобилянської цей процес у душі жінки (усвідомлення свого потягу до чужого тіла, сексуальний контакт, бажання фізичного відчуття) є надзвичайно цікавим. Фемінізм руйнує святенництво й зазирає туди, куди народник дивитися боїться.

Оповідання «Природа», написане 1887 р. німецькою мовою й надруковане 1895 р. у штутґартській газеті «Die Neue Zeit», а 1897 р. — українською мовою, містить першу в українській літературі сцену фізичного кохання. Обігрується вже знайома модель — освічена жінка з середнього класу і темний гуцул, який свою пристрасть вважає відьомською напастю. Їх розділяють клас, культура, статус, буквально все, однак об’єднують фізичний потяг, натура, природа. (Аналогічний сюжет ліг пізніше в основу класичного англійського роману модерністичного періоду «Коханець леді Чатерлей» Д. Г. Лоуренса.)

Від чоловічої цнотливості Квітки-Основ’яненка до відвертості Кобилянської в «Природі» минуло майже 60 років. Для Квітки тілесна любов — це гріх, розпуста, бісівська напасть, кращі (ідеальні) люди з народу в неї не вдаються. Сексуальність, яку не спромоглися стримати, у творах моралізатора Квітки є причиною людського горя («Сердешна Оксана»). Кара у всіх випадках падає на жінок. Цей феномен не називається, не має імені, а заміняється різноманітними евфемізмами, зокрема таким, як «гріх». Показова в цьому лінґвістичному сенсі, наприклад, сцена з «Марусі»:

«— Ох, не цілуй мене, мій сизий голубоньку! Мені усе здасться, що гріх нам за се… Боюсь прогнівити Бога!

— Так я ж тобі, моя Марусенько, тим же Богом божуся, що нема у сьому ніякого гріха. Він повелів бути мужу й жоні; заповідав, щоб вони любили один одного і щоб до смерті не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть Бог, сполним святий закон, тогді і не розлучимося на вік наш, а до того часу, як зійдемося, нам можна без гріха і любитися і голубитися…

— А не дай Боже, як… — сказала Маруся, та й прихилилася до Василевого плеча; і не доказала і боїться зглянути на нього.

— Не доведи до того Боже! — аж скрикнув Василь і аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тільки нагадувати стала. — Буду, — каже, — тебе, моя зозуленька, як ока берегти. Ніяка скверная, бісовська думка і на серці не буде. Не бійсь мене; я знаю Бога небесного! Він покара за злеє діло, усе рівно, що за душогубство. Не бійся, кажу, мене; і коли б вже так прийшлось, щоб ти стала забувати і Бога, і стид людський, то я тебе обережу, як братик сестрицю…»[148]

Кобилянська з надмірною сексуальністю її ранніх творів, яка називається, описується, естетизується, нарешті, з радикальним розширенням меж сексуальності (взаємна любов жінок), звичайно, справляла шокуюче враження. Хоча письменниця вдавалася до евфемізмів і символів.

Власне природа була першим символом еротизму в творах Кобилянської, другий такий символ становила музика — «скована пристрасть». (Загалом музика являла собою загальний знаменник антипозитивістської епохи. Блискучим музикантом був Ніцше, а Пшибишевський, як відомо, віддавав перевагу Шопенові — улюбленому композитору Кобилянської.) Дуже часто музика — евфемізм еротично забарвленого почуття. Музика збуджує сексуальну мрію, яка може переходити в гостре фізичне відчуття орґастичного характеру, як-от у наступному епізоді «Людини», де етюд Шопена «Impropmtu phantasie» викликає в героїні стан екстазу, майже неврозу. Колись ця музика супроводжувала незабутнє признання в коханні. Тоді «се була сила глибока, могуча, піднімаюча, сила, котра не знає ніяких перепон, нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони, і звичаї, і час з трудом збудували…» Тепер та ж сама музика нагадала той стан.

«Правда, що музика підсичує і біль у людській груді аж до божевільності. Музика пірвала тепер і молоду дівчину в свої обійми. Вона почала нервово реготатись, тихо, тихо та так сердечно, що ціла її гнучка стать тремтіла. Оклик виривався їй з уст, однак вона притисла руки ще сильніше до лиця, заціпила зуби, хотіла бути спокійною… О Боже, спокійною!.. …

Трохи згодом лежала вже її змучена голова нерухомо на спинці крісла і лише рука закривала очі…»[149]

Музика, її рух, ритм, співзвучний з вібрацією збудженого тіла, для інтеліґентних героїнь Кобилянської завжди служить стимулом або замінником фізичного кохання: «П’ю-упоююсь нею (музикою. — С. П.), мов любощами живої істоти»[150]. Про музику часто йдеться як про партнера. Музичний фон у «Valse mélancolique» недвозначно підкреслює чуттєвий характер стосунків між усіма трьома героїнями оповідання.

Реакцію критики на цей бік творчості Кобилянської, критики майже без винятку чоловічої, можна було передбачити. Франко й Грушевський не помітили чи вдали, що