Стефані Маєр - Світанок

Він коротко засміявся з такої логіки, але сміх був напружений і стурбований.

— Усе гаразд, Белло. Дихай глибоко.

— Все було таким живим! — плакала я. — Я хотіла, щоб це було насправді!

— То розкажи мені свій сон, — підохотив він мене. — Може, це допоможе.

— Ми були на пляжі… — я не договорила, а натомість трошки відсунулася, щоб поглянути очима, повними сліз, на його схвильоване янгольське обличчя, туманне в темряві. Я замислено втупилася в нього, а безпідставне горе потроху вщухало.

— А потім? — нарешті не витримав він.

Я моргнула, струшуючи сльози з очей.

— О Едварде…

— Белло, розкажи мені, — наполягав він, і його очі блищали від занепокоєння через біль у моєму голосі.

Але я не могла розказати. Натомість я знову закинула руки йому на шию й гаряче притиснула вуста до його вуст. Це не було жадання — то була необхідність, гостра — на межі болю. Він зразу відповів на поцілунок, але за мить я відчула опір.

Едвард ніжно, дуже ніжно відсторонив мене, здивований, і міцно взяв за плечі.

— Ні, Белло, — рішуче сказав він, дивлячись на мене таким поглядом, наче турбувався, чи не з’їхала я з глузду.

Я здалася, руки безсило впали, а непоясненні сльози знову струмком покотилися по обличчю, схлипи рвалися з горла. Він має рацію — мабуть, я збожеволіла.

Він втупився в мене збентеженим поглядом, у якому читався біль.

— П-п-пробач, — промимрила я.

У відповідь він знову пригорнув мене, притискаючи до своїх мармурових грудей.

— Не треба, не треба, Белло! — у розпачі простогнав він.

— Будь ласка, — злетіло з вуст благання, приглушене його шкірою. — Будь ласка, Едварде!

Не знаю, чи зворушили його сльози, які бриніли в моєму голосі, чи він не був готовий протистояти моєму неочікуваному натиску, чи його жага була такою ж неподоланною в ту мить, як і моя. Та якою б не була причина, а він притягнув мої вуста до своїх і зі стогоном здався.

І ми почали з того місця, де обірвався мій сон.

Прокинувшись зранку, я намагалася не ворушитися, щоб вирівняти дихання. Я боялася розплющувати очі.

Я лежала на Едвардових грудях, але він теж не ворушився, і руки його не пригортали мене. А це був поганий знак. Я боялася зізнаватися, що вже прокинулась, аби не наразитися на його гнів — незалежно від того, на кого саме сьогодні він почувався сердитим.

Я спробувала обережно підглянути крізь приплющені вії. Він утупився в темну стелю, а руки закинув за голову. Я звелася на лікті, щоб ліпше роздивитися його обличчя. Воно було спокійним, без жодних емоцій.

— Наскільки я сьогодні потовчена? — запитала я тихенько.

— З ніг до голови, — мовив він, але тут-таки обернув до мене голову і вдоволено вищирився.

Я зітхнула з полегшенням.

— Дуже перепрошую, — сказала я, — я не хотіла тебе образити… Ну, я не знаю, що це зі мною було минулої ночі, — я похитала головою на згадку про безпричинні сльози, про безмежне горе.

— Ти так і не розповіла мені свій сон.

— Мабуть, так і не розповіла — але, можна сказати, показала, — нервово реготнула я.

— О, — мовив він. Очі його розширилися, а тоді він моргнув. — Як цікаво!

— Це був дуже приємний сон, — промурмотіла я. Він нічого на це не сказав, тільки кілька секунд потому зауважив:

— Мене пробачили?

— Я ще маю подумати.

Я сіла на ліжку, щоб гарненько себе обдивитися, — принаймні ніде не було пір’я. Та щойно я ворухнулася, як мене хитнуло від дивного головокружіння. Я гойднулась і знову повалилася на подушки.

— Ой… у голові крутиться.

Ось коли він мене нарешті пригорнув.

— Ти довго спала. Дванадцять годин.

— Дванадцять?

Дивно.

Поки я говорила, то швиденько окинула себе поглядом, стараючись робити це непомітно. Вигляд у мене був цілком нормальний. Синці на руках були тижневої давності, уже жовтіли. Для експерименту я потягнулася. Теж усе нормально. Навіть краще, ніж нормально.

— Закінчила інвентаризацію?

Я засоромлено кивнула.

— І подушки, здається, всі цілі.

— Чого не скажеш про твою… е-е-е… нічну сорочку, — він кивнув у ноги ліжка, де на білому шовковому простирадлі валялося кілька мереживних обривків.

— Шкода, шкода, — мовила я. — Мені вона так подобалася!

— Мені теж.

— Більше жодних втрат? — скромно запитала я.

— Ще мені доведеться ремонтувати ліжко Есме, — зізнався він, кидаючи погляд через плече. Я прослідкувала за його поглядом — і вражено побачила, що вся ліва половина спинки ліжка була поламана на грубі бруски.

— Гм, — нахмурилась я. — Як це я могла такого не почути?

— Схоже на те, що коли твоя увага чимось добре зайнята, більше нічого навкруги ти не помічаєш.

— Я справді була трошечки зайнята, — визнала я, червоніючи на обличчі.

Він торкнувся моєї палаючої щоки і зітхнув.

— Мені так цього бракуватиме!

Я уважно поглянула йому в обличчя, шукаючи ознак гніву або каяття, яких я так боялася. Він холоднокровно витримав мій погляд, вираз його був спокійний, але прочитати з нього я нічого не могла.

— А ти як почуваєшся?

Він засміявся.

— Що таке? — вимогливо запитала я.

— У тебе такий винуватий вигляд — наче ти вчинила злочин.

— Я й почуваюся винною, — пробурмотіла я.

— Ти спокусила свого вельми охочого чоловіка. Це не тяжкий злочин.

Схоже, він дражнив мене. Я почервоніла ще дужче.

— Слово «спокусила» означає попередній замір.

— Може, я неправильно висловився, — допустив він.

— Ти не сердишся?

Він сумно усміхнувся.

— Ні, я не серджуся.

— Чому ж так?

— Ну… — він помовчав. — По-перше, ти не ушкоджена. Цього разу мені легше було контролювати себе, не виходити за межі, — він іще раз кинув швидкий погляд на поламану спинку ліжка. — Можливо, тому що я вже трохи знав, на що розраховувати.

Обнадієна усмішка розквітла на моєму обличчі.

— Я ж тобі казала — потрібна практика.

Він закотив очі.

У мене забуркотіло в животі, і він розреготався.

— Людині пора снідати? — запитав він.

— Так, будь ласка, — мовила я, зістрибуючи з ліжка. Я зробила занадто різкий рух — і мов п’яна заточилася. Едвард підхопив мене, перш ніж я врізалася в шафу.

— Що з тобою?

— Якщо в наступному житті мій вестибулярний апарат не поліпшиться, я вимагатиму компенсації.

Цього ранку куховарила я — насмажила яєць, бо була занадто голодна, щоб заводитися з чимось складнішим. У нетерплячці я скинула яєшню на тарілку буквально за кілька хвилин.

— Відколи це ти їси таку недосмажену яєшню?

— Відсьогодні.

— А ти знаєш, скільки яєць ти строщила за останній тиждень? — із-під умивальника він витягнув кошик для сміття — той був повен коробок із-під яєць.

— Дивно, — мовила я,