Стефані Маєр - Світанок

— Отож, ти би почекала? Ти би ще побула людиною?

Я припнула язика — нехай пропозиція вляжеться у нього в голові.

— Навіщо ти чиниш зі мною так? — процідив він раптом крізь зціплені зуби, спалахуючи від злості. — Невже недостатньо важко без цього? — він згріб у кулак мереживо в мене на стегнах. На мить мені здалося, що він роздере його по шву. Та тут його пальці розтислися. — Байдуже. Я більше з тобою не укладатиму угод.

— Я хочу в коледж.

— Не хочеш ти. Та й не варте воно того, щоб знову ризикувати твоїм життям. Щоб наражати тебе на небезпеку.

— Але я справді хотіла б поїхати. Звісно, коледж — не головне, бо в дійсності я хочу… я хочу ще трохи побути людиною.

Він заплющив очі й голосно видихнув через ніс.

— Белло, ти доводиш мене до божевілля. Невже ми мільйон разів не сперечалися з цього приводу, і ти завжди благала мене зробити з тебе вурдалака щонайшвидше!

— Так, але… ну, в мене з’явилися причини ще трохи побути людиною, яких я не усвідомлювала раніше.

— І які ж саме?

— Вгадай, — мовила я і відірвалася від подушки, щоб поцілувати його.

Він поцілував мене у відповідь, але не так, щоб я повірила: моє бере гору. Радше можна було зробити висновок, що він просто не хоче мене образити: він цілковито, до одуріння тримав себе в руках. За хвильку він лагідно відсунув мене, а тоді притулив до грудей.

— Ти людина до кінчиків нігтів, Белло. Тобою керують гормони, — гигикнув він.

— У тому-бо й уся справа, Едварде. У цьому мені подобається бути людиною. І не хотілося б від цього відмовлятися просто зараз. Неохота чекати роки й роки, коли єдиним моїм потягом буде кров, щоб оця частина мене хоч якоюсь мірою повернулася.

Я позіхнула, а він усміхнувся.

— Ти змучена. Поспи, кохана, — він почав наспівувати колискову, яку сам склав для мене, коли ми щойно познайомилися.

— Цікаво, а чого це я така змучена? — саркастично пробурмотіла я. — Ти ж нічого такого не планував і не підлаштовував…

Він просто хихикнув і знову почав наспівувати.

— Я так змучуюся, що могла би спати і трохи краще.

Пісня урвалася.

— Ти спала весь час як убита, Белло. Ти ні разу не заговорила уві сні, відколи ми тут. Якби не твій храп, я міг би подумати, що ти в комі.

Дурниці про храп я пропустила — знаю, що не хроплю.

— І я не крутилася? Дивно. Зазвичай, коли мені сняться кошмари, я качаюся по всьому ліжку. І репетую.

— А в тебе кошмари?

— Яскраві! Але вони мене виснажують, — я позіхнула. — Не можу повірити, що я не бовкала про них уві сні весь час.

— Що тобі сниться?

— Та різні речі — але все здається однаковим через кольори.

— Кольори?

— Все таке яскраве й реальне! Здебільшого коли я сплю, я якось знаю, що це сон. Але в цих кошмарах у мене немає враження, що я сплю. І від цього мені ще страшніше.

Коли він знову заговорив, у голосі відчувалася стурбованість.

— А що саме тебе лякає?

Я ледь здригнулася.

— В основному… — завагалась я.

— В основному…? — підохотив він мене.

Не знаю чому, але мені не хотілося розповідати Едвардові про дитину, яка з’являється у моєму повторюваному кошмарі, — щось було дуже особисте в цьому конкретному сні. Отож замість розповісти йому все в подробицях, я розповіла тільки одне. Але й цього було, безперечно, достатньо, щоб налякати і мене, і будь-кого.

— Клан Волтурі, — прошепотіла я.

Він міцніше притиснув мене.

— Вони більше ніколи не потурбують тебе. Скоро ти станеш безсмертною, і в них зникнуть підстави.

Я дозволила йому втішатися, почуваючись дещо винною за те, що він неправильно мене зрозумів. Бо насправді кошмари мої були не про це. Бо це не за себе я боялася — я боялася за того хлопчика.

То був той хлопчик, що у моєму найпершому сні, — дитина-вампір із червоними як кров очима, який сидів на купі мертвих тіл тих, кого я любила. Хлопчик, який снився мені чотири рази за останній тиждень, був, безсумнівно, людиною, він мав рожеві щічки та зелені очі. Але як і перший хлопчик, він трусився зі страху, коли клан Волтурі звужував своє коло довкруж нас.

У цьому сні, який водночас був і новим, і знайомим, я мусила захистити невідому дитину. Іншого вибору я не мала. Та воднораз я знала, що це мені не вдасться.

Едвард прочитав відчай на моєму обличчі.

— Чим тобі допомогти?

Я потрусила головою.

— Це всього-на-всього сни, Едварде.

— Хочеш, я тобі співатиму? Співатиму всю ніч, якщо це зможе відігнати кошмари.

— Не всі сни — кошмари. Деякі приємні. Такі… барвисті. Під водою, там рибки й корали. І здається, що все відбувається насправді, — я не відчуваю, що сплю. Може, проблема в острові? Тут справді занадто яскраво.

— Хочеш додому?

— Ні. Поки що ні. Ми можемо тут іще побути?

— Можемо бути тут стільки, скільки захочеш, Белло, — пообіцяв він.

— Коли починається семестр? Щось я проґавила…

Він зітхнув. Може, він навіть знову почав наспівувати, проте я відключилася раніше, ніж могла в цьому переконатися.

Прокинулася в темряві — і вжахнулася. Сон був таким реальним… таким яскравим, таким чуттєвим… Я голосно хапнула ротом повітря, цілком дезорієнтована в темній кімнаті. Тільки мить тому, здавалося, світило яскраве сонце…

— Белло? — прошепотів Едвард, обхопив мене руками і легенько потрусив. — Що з тобою, сонечко?

— О, — я знову глибоко вдихнула. Просто сон. Не реальний, звичайний. На мій власний подив, сльози мимоволі ринули з моїх очей, побігли по обличчю.

— Белло! — вигукнув він стривожено. — Що трапилося? — Едвард витирав прохолодною рукою сльози з моїх щік, але миттю накочувалися інші.

— То був просто сон, — я не змогла стримати схлип, голос мій урвався. Безпричинні сльози турбували мене, але я не могла позбутися відчуття горя, яке раптом охопило мене. Я так хотіла, щоб той сон був реальністю!

— Все гаразд, люба, все гаразд. Я з тобою, — він колисав мене, але зашвидко, щоб це могло заспокоїти. — Тобі знову наснився кошмар? То все не насправді, то все не насправді.

— Це був не кошмар, — я похитала головою, зворотнім боком долоні тручи очі. — Це був приємний сон, — голос мій знову зірвався.

— То чому ж тоді ти плачеш? — вражено запитав він.

— Бо я прокинулася, — заплакала я, обвиваючи його руками за шию так міцно, що ледь не задушила, і схлипуючи в нього