Ірен Віталіївна Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

i нi деiнде. Треба з цим змиритися i прийняти, як належне. Забудь усе — i все почни спочатку. А головне — сподiвайся лише на себе. Тут взагалi кожен за себе. Якби я знала це вiдразу, нiзащо б сюди не приїхала. Нудьга... Ну як можна змиритися з цим розкладом: о десятiй вечора вони вже сплять, мов бабаки, i не дай Бог грюкнути дверима чи ввiмкнути душ — одразу ж викличуть полiцiю. I при тому вранцi приязно посмiхатимуться тобi в обличчя i питатимуть, як справи. Встають о шостiй — i тут вже, хоч-не-хоч, теж мусиш прокидатися вiд їхнього галасу. А як вони ходять в гостi! Ви ходили коли-небудь у гостi?

Марина згадала, як пiвроку тому приятель батька запросив їх на чай, навiть приїхав за всiєю родиною на своєму авто. Тодi мати напакувала господарям купу сувенiрiв, якi привезли з України. Звiсно, як годиться, не пообiдали, сподiваючись на гостини. Але на невеличкому журнальному столику був лише чай. На жартiвливу пропозицiю матерi зробити вареники з вишнями (вишень в садку було вдосталь), хазяйка вiдповiла здивованим поглядом.

— Еге ж! — пiдтвердила Реґiна. — Я теж довго звикала до того, що, йдучи до будь-кого навiть на день народження, треба добряче набити пузо. Щоб не бурчало. «На чай» — це на чай. «На чай з пирогом» — означає, що буде пирiг i не бiльше. «На обiд» — теж усе чiтко. Це у нас можна прийти «на чай» — i обжертись, обпитись i лишитися до ранку. Тож, сестричко, вибiр у тебе один — або звикнути, або заробити грошенят i — ноги в руки!

...Пiсля цiєї ночi Марина чiтко вирiшила: «ноги в руки» — за будь-яку цiну! Тим бiльше, що нове життя вiдкрило їй i новий погляд на свою родину. Все в нiй видавалося їй фальшивим — сiмейнi снiданки, жарти, розмови, спiльнi походи до мiсцевого гаю, де кожен вiдмiрював свої кроки на вiдстанi вiд iнших, поглинутий своїми думками.

Спостережлива Реґiнка, побувавши у неї в гостях, поставила точний дiагноз: перiод розпаду, як у ядернiй фiзицi, сказала вона i додала: «Чорнобиль...». Марина не хотiла жити в «чорнобилi» — тому в усьому поклалася на Реґiну.

Те, що Реґiна займається чимось забороненим, завдяки чому i має таке помешкання, авто, гарнi ганчiрки i нiколи не шкодує грошей на добру їжу, Маринi було зрозумiло одразу. Але коли питання постало руба — або-або, варто було прояснити все до кiнця. I Марина прояснила: Реґiна працює в салонi Уго Тишлiвця i оскiльки вже має там певну репутацiю i купу постiйних клiєнтiв, займається i деякими адмiнiстративними обов'язками. Про них Реґiна сказала Маринi прямо, без лукавства: вона час вiд часу постачає до салону «свiжак».

— Ти думаєш, чого я зупинилась тодi на трасi? — сказала Реґiна. — Через свою доброту до бiдної дiвчинки, що шкутильгала в тiсних босонiжках? Просто побачила в тобi потенцiал. Кажу про це прямо, щоб не виглядати падлюкою. Обирати тобi. Не хочеш — не треба. Я ж казала: або-або. Але це друге «або» — реальна можливiсть вирватись звiдси, ну, i жити по-людськи. Грошi зароблятимеш непоганi, зможеш вiдкладати. Якщо будуть постiйнi клiєнти — житимеш, мов у бога за пазухою. А клiєнти в тебе будуть — не сумнiвайся! Тутешнi жiночки ледачi в сексi, в основному вони зайнятi своєю кар'єрою та й до своїх чоловiкiв ставляться досить прохолодно. Отже, через кiлька рокiв переїдеш до мене в Амстердам. Потiм, якщо схочеш, доберешся i до Парижа. Там буде тобi i Сорбона, i iкра з мармеладом. Батькам скажемо, що ти влаштувалась на роботу, наприклад у банк, ходиш на курси i взагалi маєш купу серйозних справ. Приїжджатимеш до них на пару днiв перепочити. Графiк у нас досить вiльний. Решта їх не обходить. По руках?

...На диво, її нова робота виявилася не такою неприємною, як вона про те чула чи читала в книжках. Маринi навiть здалося, що саме тепер вона вiдчуває деяку гармонiю мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм свiтом — i всерединi, i ззовнi все було лайно. Як казала Реґiнка: життя — лайно! Штучнiсть i неправда, яку вона вiдчувала, перебуваючи за благопристойним родинним столом, були гiршими, нiж штучнiсть тимчасових стосункiв. Адже тi стосунки виникали на певний час, уривалися, забувались i були їй байдужi, а родиннi тривали, як собача пiсня. Проблема полягала в iншому: Маринi набридло брехати. Ба бiльше, вона мрiяла коли-небудь вийти до снiданку з милою посмiшкою на обличчi i пiсля ковтка чудової кави, яку зазвичай варить матуся, проголосити промову. Наприклад, таку: «Шановнi батьки! Ви завжди вчили мене говорити правду, чесно працювати, не покладаючи рук, допомагати ближньому i робити добро. I купу iншої маячнi. А попри це, завезли мене туди, куди я вас не просила. I кинули напризволяще. Але тепер я все роблю саме так, як ви мене вчили — негласно, власним прикладом, а саме — без любовi. Адже їсти i пити разом, спати пiд одним дахом i проводити вихiднi в зоопарку — не завжди є еквiвалентом цього почуття...». А потiм вона пiдвелася б i пiшла. Назавжди.

Але сказати довелося iнше. I не сказати, а просто взяти папiр i ручку.

«Шановнi батьки! — вивела вона нерiвними лiтерами, якi вже почала забувати i тому вони розбiгалися вiд пера, мов таргани. — Я не встигаю заскочити додому, аби попрощатися з вами. Але не хвилюйтесь: маю негайно вирушати до Амстердама...»

Вона замислилась. Завтра вона дiйсно вирушає до Амстердама, де на неї чекає її вiрна Реґiнка. Пише, що тамтешнє життя веселiше, заробiтки вдвiчi бiльшi i «навiть лайно пахне парфумами». Вiкно у свiт нарештi розчинилося!

Але треба вiдiграти комедiю до кiнця. Звiсно, вони, батьки, не повiрять в те, що вона тут пише. Але — i це загальновiдомо, як перший хiд в шаховiй партiї! — вдаватимуть, що повiрили. Це вона знала, як двiчi по два, як хiд з Е-2 на Е-4! То ж нехай до своїх байок про власний будинок, авто та iншу маячню додадуть у розмовах зi своїми спiвмешканцями по пансiону ще й той визначний факт, що донька досягла справжнього успiху.

I Марина продовжила писати: «Босс вiдсилає мене на стажування, як найкращу серед банкiвських службовцiв. Гадаю, я виправдала всi вашi сподiвання i тепер, як ви того бажали, стала людиною свiту...».

Нижче дописала кiлька фраз з побажаннями здоров'я. Заклеїла конверт, написала адресу будинку фрау Шульце.

Саня. Гольфи Лаури

Нарештi перерва.

Саня